— Більше не можна отримати ані тут, ані там. — Відвідини були завершені. Кабірос всілася на призьбі хати. Хосе поглянув їй в очі, якими вона, не мружачись, вдивлялася у сонце. Старенька була сліпа.
Хосе спостерігав за повітрям. Він порівнював його зі шведським. Мексиканське повітря не було таким прозорим, мов крига. У ньому стояла вічна курява, наче в каменярській майстерні. Це повітря хвилювалося під долотом невидимого ремісника, який вирубував звивистий орнамент. Хосе пригадав дитяче враження: на каменюках індіанських руїн хтось намалював розігріте повітря. Струмінь повітря обтікав потрісканий камінь.
Колись, разом із іншими хлопчаками, він намагався відгадати, чому індіанці покинули кам’яні міста в джунглях. Хосе вихвалявся, що вміє читати індіанські знаки і пізнав таємницю. Приятелі висміювали його. «Ти вигадуєш!» — вирішив конусоподібний Пепіто, онук справжніх індіанців із гір. Його дідусь лікував гострий апендицит закляттями. Він підпирав хворого до схожого на акацію дерева гвамвачиль і чекав полудня. Тоді ножем вирізав із тіні постаті хворий шматок. Рану він зашивав магічними травами, втоптував її, аж поки вона не ставала пласкою і не відшаровувалася від землі. Увечері тінь розтягувалася, зникаючи разом із біллю.
Хосе пожалкував, що дідусь Пепіто давно покійний. Може, він би знав якісь трави для його випадку?
Пепіто, у подертій сорочці, із прив’язаними ремінцями до ніг підошвами, казав, що то індіанська земля, тому вона дає їм силу. Білі принесли із собою смерть. Вони схожі на кістяки, які танцюють у день померлих. Він показав Хосе скелети, які обіймалися, подригуючись один на одному. «Так білі роблять дітей. — Хосе не вірив. — І при цьому вони виють, наче собаки вночі».
Перед від’їздом Хосе пішов до озера. У ньому купалася гола дівчина. Вона не злякалася, вийшла на берег. Одягаючи сукенку, підняла руки. За ними вгору поточилися округлі перса. З густого волосся на лоні стікала вода. Зрошений сад, гущавина, в якій ховається солодкий плід статі.
Вона підійшла до нього, спокусливо посміхаючись. «Гей, Хосе!» Він упізнав дочку крамаря, їй було років п’ятнадцять. Вона сіла поруч. Він слухав її дівчачу паплянину, вдихав вологі пахощі шоколадної шкіри. Але збудження не відчув. Лише спокій.
Медицина виявилася такою ж безсилою, як і Хосе. Лікар спитав його, чи був він присутній при пологах.
— Багато чоловіків втрачають при цьому статеве бажання. Підозрюю, що причина ваших клопотів чаїться не в тілі, а в думках. Спробуйте психотерапію.
Андерссон, доктор психології, докопався до вузла у психіці Хосе, в який були зав’язані душа й тіло пацієнта. Андерссон підозрював, що Хосе каструвала дружина.
«Всехітна жіночість убиває те, чого не здатна поглинути. Сильний інстинкт самозбереження набув у мексиканця форми пасивної оборони, якою є імпотенція. Імпотенція також є карою для жінок!» — спекулював він по-психоаналітичному.
Хосе, лежачи на канапі, зблизька придивлявся до сивого, прилизаного лікаревого волосся. Воно тоненькими лініями обрисовувало лисіючий череп. Бездоганний халат, накинутий на чорний костюм, відокремлював доктора від бруду, який виливався із підсвідомості пацієнтів.
Після кількох сесій Андерссон вирішив:
— Оскільки ця ураза не є наслідком подружнього життя, покопаємося глибше.
Доктор повернувся до дитинства.
— Ти маленький хлопчик. Ти граєш у м’яч, — переконливо казав він. Хосе слухняно дитинів, ланцюжком асоціацій повертаючись у мексиканське минуле. Він гуляв із іншими хлопчаками у м’яч, по-іспанськи лаяв брехливого Пепіто. У нього не було жодних зобов’язань. А тепер на нього чекали розчаровані жінки, борги, розлучення.
— Я не подужаю, — засмутився Андерссон. — Я не володію іспанською. Пошлю-но я тебе до доктора Мендеса.
Доктор Мендес провадив психотерапію за допомогою гіпнозу.
— Годі чекати дива. Більшого, аніж фігура Матері Божої Ґваделупської. — Мендес, аргентинський єврей, глипнув веселими очицями.
Хосе давно не чув такої іспанської. В її розбігу губився акцент, який галопував між словами, мов бички в аргентинській пампі. Доктор прогулювався кабінетом. Він зупинявся поряд із яскравими образами. Розмовляючи, він потирав руки, наче гріючи їх кольорами живопису. Мендес перевірив здатність Хосе до навіювання й залишився задоволеним. Ліва рука пацієнта слухняно наповнилася гарячим повітрям і поволі піднеслася. Хосе повернув її на місце. Він тримав її штивно витягнутою на боці.
— Все буде добре. Шкода, що ви не одразу прийшли до мене. Андерссон викликав у вас регресію до дитинства, і що? Невже він сподівався почути, як ви лопочете шведською? Ось вони, наслідки переваги інтелекту над глуздом у таких фахівців, як він. Психоаналіз зупиняється на порозі несвідомого. Ми зазираємо за ледь прочинені двері. Гіпноз іде далі. Він оглядає найпотаємніше. Але чим є гіпноз? Навіюванням? Іншим станом свідомості? Вмовлянням? Він буває результативним, хоча ми не знаємо чому. Шановний пане Хосе, ми вирушаємо в незвідане. Прошу розслабитись і дивитися на мій палець, — Мендес рутинно присипляв пацієнта.