Я розплющую очі. Волокна простирадла. Плащаниця з відтиском мокрих тіл. Ти пригортаєш мене важкою долонею. Цілуєш напівсонний. Ти ще в мені, але зараз випадеш. Я народжуся знову. Витікають молочні води, і ти лагідно висуваєшся на мою втомлену литку. Я западаюся в сон. Король і королева із середньовічної гравюри. Вони кохаються. Переплетені в єдності. Це ми. Ми узяли корону оргазму з цього королівства всередині нас, понад нами. Насолоди і влади над світом без кохання.
Мур
У грецькій драмі не мандрували. Єдність місця та події тримала героїв на вильоті сцени. Хор коментував долю придушених фатумом. Драма розігрувалася тут і тепер. Якщо грек був приречений на мандрівку, це ставало для нього справжньою епопеєю.
Новочасна людина зберегла відчуття драматизму, але єдність місця й часу помістила не на сцені, а всередині себе. Цим вона порушила чистоту жанру. Людське життя стало драматичною епопеєю, людина — глядачем і актором водночас. Героєм романів, котрий сідає в потяг, аби поїхати з міста А до міста Б, щоб збулася його доля. Порвавши з єдністю місця й часу події, ми мандруємо поміж місцями, які розмежовують простір. Через відсутність віри у призначення час перетворився на фатум, який нас переслідує. Ми не можемо терпляче чекати на його сповнення.
Ми роз’їжджаємо простір, розпачливо й мстиво толочимо його за зруйнування безпечної єдності. Від мандрівки ми очікуємо фабули, яка пояснює сенс дороги. Потяги в романах XIX століття розвозять персонажів драми у всіх напрямках. Парадоксально (від грецького paradoksos, успадкованого завдяки Візантії), але потяг, який служить зручному подоланню простору, стає на російських вокзалах знаряддям смерті. Виконавцем фатуму літературних розпачливців, котрі кидаються йому під колеса. Потяг, замість перенести героя до місця призначення, сам стає призначенням.
Останні двісті років — часи революції та дедалі частішого повороту ідей. Згадаймо фразу Леніна, переправленого із Заходу на потязі, що революція — паровоз історії. Справжнім революціонером був Кант. Скальпелем найчистішого розуму він безповоротно розділив єдність часу й простору. Завдяки цьому, чудово усвідомлюючи метафізичну тривіальність мандрівки, він не покидав Кенігсберга. Хоча одного разу він таки зламав свої принципи і виїхав до Голдапі. За цей вчинок, не гідний філософа, йому вирішили спорудити пам’ятник на площі містечка. Сподіваюся, що цього все ж не трапиться і бронзовий Кант з Голдапі не засвідчить переваги нерозсудливості філософа над філософією розуму.
Anyway, повертаючись до шляху, яким мандрують несвідомі небезпеки подорожні, — вони й далі безтурботно сідають у потяги в Москві, Кутні чи Денвері. Наївні міркують, що доїдуть до мети призначення, яка насправді є посполитим фатумом. Пастка, абияк змайстрована з єдності часу й простору.
От, скажімо, Марія в порожньому купе нічного потяга з Тулузи до Тарна. Вона слухняно віддається ритмові їзди. Її засмаглі худі ноги вкриває біла спідничка. Матеріал вкладається на кшталт балдахіну, що прикриває внутрішню частину колін і трикутник підчерев’я. Світло, яке просочується крізь тканину, нагріває шкіру теплим відтіненням. Воно променить із дівочих затиснутих ніг.
У сусідньому купе, біля відчиненого вікна, в лопотінні паркого повітря, сидить комісар Карден. Кожний ковток води із пластикової пляшки розливається плямами на його світло-голубій сорочці. Карден куняє. Світло гасне, потяг гальмує. У темряві галасливий скрегіт вагонів заглушує цикад. Напівпорожній потяг спиняється посередині серпневої ночі. Він перевозить людей, але так само міг би перевозити морок, який вливається крізь відчинені вікна.
Коридором прямує жінка з гавкаючим песиком у руках.
— Ну тихо вже, тихо, — гладить вона песика, затискаючи йому двома пальцями гавкучу мордочку.
— Не знаєте, пані, що трапилося? — вихилився з купе Карден.
— Я не розуміюся на техніці, — буркнула вона у відповідь.
— Чому ж одразу техніка? Може, просто корова стоїть на колії?
Дамочка хухнула пастишем. Вона пішла далі, вдаряючись об стіни, наче долала рух потяга.
Марія заблокувала двері ремінцем торбинки.
Локомотив присвиснув до вагонів. Вони дотягнулися до Тарна. З потяга на спорожнілий перон висіли тільки двоє подорожніх. Перед замкнутим вокзалом не було таксі. Карден запропонував Марії підвезти її.
— Дякую, — відмовилася вона. — Я піду пішки.
— Куди? Містечко за п’ять кілометрів звідси.
— А монастир? — Марія не боялася поштивого на вигляд Кардена, але принципово не сідала в машини з незнайомими чоловіками.