— Ще далі, — комісар взяв у неї з рук паперову сумочку із покупками.
Вони їхали під гору вузькою дорогою. Запахло глицею і лавандою.
— Ви б уночі не втрапили сюди. Чому ніхто не зустрічав вас на вокзалі?
— Я готую несподіванку. Мій хлопець місяць тому приїхав до монастиря. Медитація на канікулах, молитва. Ви знаєте, багато людей так роблять.
Вони спинилися перед палацом, що білів у темряві.
— Північ, монастир — не нічний клуб. Усі сплять. Треба не мати глузду, щоб вибратися в дорогу о такій порі.
— Дякую, що підвезли.
— Якщо не впустять до монастиря, я відвезу вас до готелю. — Карден не вимикав двигуна. Він освітив хвіртку. Марія вдарила в дерев’яні двері колотушкою. Вони відчинилися, спершу впустивши її тінь.
— Я наречена Жульєна, — сказала вона заспаному воротареві. Він нічого більше не питав, а відпровадив її на другий поверх, до кімнати для гостей.
Жульєн довідався про Маріїн приїзд від воротаря, йдучи на утреню. Перестрибуючи дерев’яні сходинки, він намагався зрозуміти, чи його збудження є початком радості, а чи страху. Він виїхав із Парижа, щоб не бачити її. Вигадати минуле й майбутнє без неї. Вони зрослися були спогадами. Виліплені із хижого кохання, котре, замість приносити щастя здобичі, роздряпувало їх. Жульєн рятувався, покидаючи Марію. Як змія, що покидає занадто тісну шкуру. Вона мала б захищати його, а почала перешкоджати.
Він спинився перед Маріїною кімнатою. Жульєн знав, що його чекає: слова, які відокремлюють минуле від сучасного. Чому нічого не сказав, не написав у листах. Дні перед від’їздом, їхнє спільне життя в Парижі. Що він зробив? Чому? Нав’язливі запитання під виглядом турботи. Слідство. Жінки в цьому найкращі. Вони дуже легко засуджують і виносять вирок: я кохаю тебе, тому ми мусимо бути разом.
Він постукав і увійшов. Марія саме запинала джинси. Вона перестрибнула ліжко, обняла його. Він поцілував її у волосся.
— Ти радий, що я приїхала?
— Могла б написати.
Вона відсторонилася.
— Могла б, коли б знала, що приїду. Я проводжала батька на Ліонський вокзал. Через годину відходив потяг до Тулузи. У Тулузі я скупилася, — вона відірвала від джинсів етикетку. — Я виїхала без нічого. Спізнилася на вечірній потяг до Тарна, тут з вокзалу хтось мене підвіз. — Їй перехопило дихання. Вона не хотіла, щоб Жульєн її обірвав. Він повторював, що вона нерозсудлива, керується імпульсами. Перед від’їздом вона почула справжню проповідь: характер є інстинктом індивідуума. Інстинкт не можна змінити, щонайбільше — задовольнити.
Її не обходили Жульєнові розумування. Колись вони разом лежали в ліжку, перевертаючись поруч із скинутим у поспіху вбранням. Вона кохала його, її інстинктом була любов. Характер? Вона змінювала його на вимогу. Вона вже зовсім інша, аніж мить тому. Розсудлива.
— Я залишуся на два-три дні. Ти не мусиш мною опікуватися, я більше хотіла б…
— Поснідаємо, — сказав він рішуче.
Несподівана Маріїна серйозність могла бути вступом до важливої розмови, яка завше закінчувалася нічим. Вона із припухлими очима, тріумфуюча, що пощастило вижебрати недоїдки почуттів. Він — розчулений жалістю, лютий на самого себе, спраглий спокою. Вона давно брехала, зрадивши його. Він був у цьому певен, хоча й не мав доказів, окрім тієї жаги, з якою вона дивилася на того типа в дискотеці. Дешевка-поет, розігрує із себе Джима Моррісона. Де починається зрада? У дотику, поцілунку, під шкірою. Її жагучий погляд на отого залишився в Жульєнові. Він переплавився в ревнощі. Марія переконана, що він усе це собі вигадав. Але він не вигадав Марії. Вона стояла перед ним, ладна збрехати і забути. Сміятися, аби відразу плакати, мати тисячу думок і одну певність: вона кохає саме його.
Вони спустилися у трапезну. Сіли до дерев’яного столу. Їдці навзаєм переломлювали хліб. Молоденькі монашки у сніжно-білих шатах, дівчата й хлопці також у білому. Марія знала їх із холодних Жульєнових листів. Посередині диякон, його дружина й дочка. Дві родини із малими дітьми сиділи в куточку зали.
— Ти вже познайомилася із воротарем, — прошепотів Жульєн. — Добряк, баскський селянин, тільки дуже рвучкий. Накричить, пізніше жалкує і лежить пластом у каплиці.
— Я розбудила його, але він був милий.
— Він лунатик. Вирваний зі сну баск стає з люті терористом.
Жульєн замовкнув, він молився над хлібом.
Марія поглянула на фігуру святої, підвішеної попід кам’яним склепінням. З неї спливали барокові тельбухи. Марія не терпіла цього стилю, покрученого через надмір святості.