— Брати й сестри, — диякон дав знак відійти від столу. — Увечері — поклоніння Святим Тайнам. Поза тим — парафіяльне оголошення. Дорогі мої, запаси чаю закінчилися. Є кава. Не падайте духом, її вистачить. Каву поблагословив для християн Климент VIII. Амінь.
З білого Маріїного покою, перехрещеного дерев’яними балками, видніли лавандові узгір’я. Фіолетові пахощі їхньої свіжості осідали увечері на меблях, накрохмаленій білизні великого ложа. Лежачи, Марія бачила жарівку, що виступала із лампи. У скляній банці пучнявіла краплина світла. Скапувала сльоза. І знову росла, збираючись на кінчику розжареної дротини. Вона важко спадала з мокрих вій. Марія плакала. Вона не залишилася в каплиці на вечірню. Від кадил і сліз у неї паморочилося в голові. Вона не бачила Жульєна місяць. Дні, які їх розділяли, уклалися в шари мовчанки. Запитаннями вона не будила його від тиші, а лише від розмови, яка точилася в його голові: «Важко утримати тридцять осіб з милостині й дарунків. Ми — молодий монастир. Двадцять років — це небагато. В інших монастирях схоже: проблеми із грошима та святістю. Є святий — є й гроші з чудес і прочан».
— Я страшенно тужила, знаєш? — Марія зловила його за рукав лляної сорочки. — Будьмо знову разом.
— Ти хочеш покласти любов на вівтар римсько-католицької віри? Убити її в традиційній жертві? — Він торкнувся її чола, міряючи температуру.
— Не блазнюй.
— Я? Твоя мати вважає, що жінка без вад — жінка без грошей. Чи ти достатньо багата? Розбагатієш після закінчення навчання?
— Упродовж цього місяця я чимало переосмислила. Я багато читала. — Вона охоче заховалася б від його іронічного погляду за книжками. — У приязні нас притягує подібність. У сексі збуджує протилежність. Кохання є одним і другим водночас. Прагненням подібності та відмінності, — докінчила вона непевно. Це він володів монополією на істину — інтелектуал, котрий повчає дантистку. Вона боялася виставити себе дурепою, почути, що верзе нісенітниці. Вона намагалася вдертися в його світ струменем слів. Чулість розбивалася на шибі, яка їх розділяла. Вона залишала на склі розмазані сліди поцілунків, патьоки сліз.
— Маріє, навіщо ти приїхала?
— По тебе. По нас.
Вони увійшли до малярської робітні. Ансельм верніксував уже, мабуть, сотого ангела для крамнички при монастирі. Він клеїв репродукції на дошку, а відтак розгладжував їх мазками лаку.
— Бачите? — він вийняв порізаний стовбур ялівцю. — В самому осерді точка, зернятко, з якого хвилями шириться відлуння життя. — Він погладив скаліченим пальцем шари живичного дерева.
— Бачите? — Жульєн змавпував Ансельма, коли вони вийшли із робітні. — Кожен має власні істини. Ти сьогодні проголошувала свої — про кохання і приязнь. Ансельм увесь час повторює, що перша клітина, з якої виникло життя, поділилася навпіл, бо луснула від пихи.
— Ти завше полюбляв мудрувати.
— Мислити. Але не штукарськими афоризмами, які тільки відганяють думку.
Він не хотів розмовляти. Найохочіше він би просто провів її мовчки по монастирі, прочиняючи різні двері. Показав би людей, похилених над кадею із вчиненим хлібом, тих, що садять квіти в садку, миють підлогу в каплиці. Сам він працював на ремонті муру. Латав камінням дірки. З одного боку трухлявої огорожі був монастирський сад, а з другого — поросле пожовклою травою та зіллям узгір’я.
Диякон підійшов до Марії, котра самотньо стояла в саду. Він приніс їй склянку води.
— Мене звуть Філіп.
— Марія.
— Тішуся, що можу з тобою познайомитися. Жульєн розповідав про тебе.
— Я думала, що він виїхав, аби мене забути. — Вона виклично поглянула йому в очі.
— Любов не забувається. Я дещо про це знаю.
— Любов до Бога чи до людей? — Марія не була певна, про що вони розмовляють. Диякон промовляв лагідно, відбираючи звичним словам їх приземлену ваготу.
— Одне другому не перешкоджає. Бог створив світ, то навіщо ділити єдність? У нашій громаді живуть жінки, чоловіки, родини. Ми молимося гебрайською і французькою. У п’ятницю відправляємо хресний шлях і шабас. Не варто розділяти того, що може бути разом.
— Чи Жульєн казав, що я протестантка?
— Тим сердечніше ми приймемо тебе до нашої громади.
— Католицьке милосердя замість протестантської заслуги? — Марія розуміюче всміхнулася.
Філіп зірвав персик.
— Не думай, що спокушаю тебе солодким плодом, — підхопив він жартівливий тон, — але скуштуй солодощів із екуменічного саду, Маріє.
— Філіпе, я маю таке передчуття, наче ви під екуменізмом маєте на увазі навернення в католицтво. — Густий сік залив їй пальці.