Жульєн дивився на від’їжджаючий потяг. Або віриш, або ні. Він перебував посередині. Він дозволяв подіям вести себе. Можливо, шальки терезів ніколи не схитнуться на один бік. Його не стратять, але й не помилують. Що б не діялося, він приймав це за знак. Поки що він зазнав тільки стигматів байдужості.
Він не знав, ким є. Можливо, він убив її, щоб упевнитись. Коли б дівчина мала ім’я, біографію, він гидував би посполитим убивством. Наскільки важче убити когось, кого не існує. Її міг би убити хтось інший. Для Жульєна, однак, було б краще, коли б це був саме він. Коли б він, врешті, задушив іронію. Ту інтелектуальну недовіру, з якою ми придивляємося до світу. Там, де вона з’являється, ніщо не справжнє. Не можна вже ставитися до себе серйозно. Колись існував Бог. Коли винайшли перспективу, він поменшився в малярстві Ренесансу. У бароко, вже людиноподібний, він сховався за світлотінню. Класицистична дослівність пасувала грецьким маскам, а не Його Ликові. Романтична іронія стала для Нього страшнішою за ренесансну перспективу, применшуючи достоїнство творіння.
Вона пожмакала пропорції. З Неба, цієї криївки вічності, вона вигнала Бога. Відстань між Ним і людиною перетворилася на одвічну дистанцію. Гротескну посмішку, яка тримає людину на відстані від самої себе. Ця віддаль ілюзорна. Тому мандрівка Марії не потребувала ані часу, ані простору, а лише іронії долі.
Ікона
Взимку помер Юзеф Чапскі. Маляр, письменник, видатна особистість. Втрата для польської культури, ще більша — для мене. За що тепер жити?
Я була його секретарем. Іноді я міркувала, чи не надрукувати собі в автоматі візитних карток із написом «Секретар Чапского». Я б, напевне, так і зробила, але бракувало грошей. Тому я й пішла до нього працювати. За годину я заробляла стільки, скільки платять прибиральниці. За такі гроші нікому з тих, хто вміє читати і писати французькою, не захотілося б двічі на тиждень перед полуднем їхати потягом до підпаризького Мезон-Ляффітт. Економка Чапского дивилася на мене із недовірою селянки-служниці. Вона взяла мене на роботу, бо в нього завжди був секретар. Хоча вже певний час Чапскі не відповідав на листи, які отримував із такою ж байдужістю, як запізнілі почесті.
— Ордени мені? Від президента? — Він хвилину тішився ними і відкладав туди, де їм місце: до шухляди пам’яті, сповненої дитячих спогадів, іграшкових солдатиків і відзнак.
— Мені? Надали honoris causa? А де? — Він непевно обмацував себе худими долонями.
Я була прекрасним секретарем. Затягуючись увечері на площі Сен-Мішель вижебраними самокрутками з гашишем, я досконало розуміла провали в пам’яті Чапского. Я тихо чекала 5-10 хвилин, аби він випірнув із безодні підсвідомого, коли зблисне око з більмом, наче з безцінною, ще мокрою перлиною.
— …пинився перед брамою, — продовжувала я читати з того місця, де закінчила, аби не перешкоджати. Я читала дуже голосно. Одне й те саме раз у раз. Спогади про табори для військовополонених у Росії, битву під Монте-Кассіно, аристократичне дитинство на Кресах і толстовську комуну в роки Першої світової війни. Він доказував те, що незручно було написати: «Дядечко з-під Мінська не був диваком, а звичайним алкоголіком. Мій роман з Ахматовою?» — Він поблажливо посміхався. Чапского ніколи не тягнуло до жінок.
Влітку він пересував змерзлі долоні за плямами сонця, які зсувалися з обгорнутої навколо нього ковдри. Плями швидко зникали під шафою, висвітлюючи стовп куряви на дерев’яній підлозі. Траплялося, що він хотів вибігти з кімнати. Йому снилося, наче він може ходити. Він не нарікав, не скаржився. Ніколи не говорив про смерть, занадто добре був вихований.
Від читання у мене пересихало в роті. Після години роботи я мала право на відпочинок, склянку чаю, пару печив. Я припиняла читати, коли Чапскі засинав. Тривала тиша зміцнювала переконання економки, що варто відмовитися від секретаря або скоротити йому години праці. Приносячи печиво, вона сердито допитувалася: «Ну як, не перепрацювалися сьогодні?» Я репетувала дві години, не зважаючи на те, чи слухає Чапскі. Слухала економка, конвертуючи мій біль у горлі у франки. Тижневу платню я витрачала на десять морожених гамбургерів, пачку масла, буханець хліба, джем, чай і квиток у метро. Виходячи від Чапского, я збирала перед будинком із землі соковиті плоди абрикосів. Цього мало б вистачити до післяполудня, коли я розморожу гамбургер.
На столі у Чапского лежали дорогі шоколадки. Я цупила їх із коробки. Коли б не підозріливий погляд господині, я поїла б усі. Я стала справжнім майстром удавання об’єму, розгладжуючи золотко обгорток і чавлячи шоколад. Обід подавали після того, як я забиралася геть. Думаю, що я б не стрималася і, скориставшись сліпотою старого, виїла б йому з тарілки паруючий клейстер.