Готель «Раваяк» був руїною. Без ліфта, з ваннами в коридорі. Сім поверхів куряви, зотлілих килимів. У покоях, які винаймали приблуди-туристи і сезонні робітники, єдиним надміром були дзеркала над нечинними камінами. Я працювала разом із сорокарічною португальською вдовою. Кожного разу, коли ми заходили до покою, вона фаховим поглядом оцінювала наплічники і порозкидуваний дріб’язок. «Америка, — кляла вона чужу заможність. — Поглянь!» — показувала португалка покинуті на шафі світлини з Греції, Риму. Розсміяні дівчата в купальниках, засмаглі хлопці бездумно регочуть на Акрополі зі свого дурнуватого життя. Вони писали щоденники, пересипані вигуками: «Сьогодні ми побували на Монмартрі! Багато митців. Чарівно!»
За десять хвилин ми перестеляли ліжко і змітали патину бруду. Після двох поверхів мені вже нічого не хотілося. Спітніла, я дедалі повільніше волочилася вгору, перечеплюючись через трубу пилососа. Португалка, похитуючись на високих каблуках, шварготіла, тягнучи коші з білизною. Вона розповідала, що вставить у рамку фото Французької Рив’єри, вирізане із «Парі матч». «Бо людина мусить щось мати від життя, не тільки гарування, але й гарненький краєвид також».
Кожен готель має свої таємниці. Надто довго тамовані, вони іноді переростають у скандали, які потрапляють на перші сторінки вечірніх газет. Чужий шибеник у ванні або Готельний кухар приготував собаку. Про випадок у «Раваяку» не довідалася навіть страхова компанія. В ніч із неділі на понеділок гість із дев’ятого мало не загинув, надто різко вставши з ліжка. Шукаючи в темряві пантофлі, він тупнув ногою по підлозі і пробив дірку до кімнати номер 4. Він не впав, килим заблокував отвір. Йому повернули гроші, а на дорогу доклали пляшку шампанського. На щастя, четвертий був тієї ночі вільний. Ми зібрали сміття, яке вкривало порожнє ліжко.
— Було б два трупи. Той, зверху, і той, знизу. Два, — португалка упевнилася в правильності підрахунків. — Ну, хіба що на ліжку в четвертому спала би пара — тоді три. Господар пішов би до в’язниці. Давно час зробити ремонт у цьому порохні. Але йому шкода грошей. Нам також, блядь, шкодує. Повбивав би невинних людей.
Про другу таємницю «Раваяка» я довідалася через місяць. Мене втаємничували поволі, упевнюючись, чи я стерплю правду. Кімнату номер 12 винаймали на постійно. Я не розуміла, кому вигідно гніздитися у вошивому готелику за ціну винайму двокімнатних апартаментів. Португалка спершу мене отверезила: «Платять, то їх справа».
Одного дня, міняючи у дванадцятці поплямовані простирадла, вона не витримала.
— Сором і образа Господня. Знаєш, скільки їй років? Близько п’ятдесяти. А йому? І вісімнадцяти немає.
Я зачаїлася поряд із рецепцією, щоб подивитися на таємничу пару, яка спускалася сходами. Власник готелю був переконаний, що гарна жінка з дванадцятої — мати підлітка. При поселенні він бачив їхні папери. Певно, втекли з дому від батька-пияка. Обоє працюють. Виходять вранці, повертаються увечері. Бідні, порядні люди. Португалка підсміювалася з легковірності хазяїна.
— Покоївка своє діло знає. Не він за ними прибирає брудну білизну. З того, як виглядає простирадло, я можу тобі сказати, скільки разів і як єбалися гості. Коханця собі знайшла, стара порхавка.
У коридорі, в їдальні коханці вдавали байдужість. Жінка нікому не дивилася в очі. Її смагляве обличчя було незворушне, опановане спокоєм зрілої, певної в собі вроди. Чорне волосся вона запинала у кок. Нервово загризала нижню губу, яка червоніла, наче після хижого поцілунку. Вона не могла бути матір’ю цього блідого хлопця з голубими, ледь розкосими очима і мало не білявим волоссям. Вони нічим не нагадували одне одного. Хоча видавалися однаковими. Вони були схожі, як бувають схожими коханці, ідентично посміхаючись, прагнучи водночас торкнутися руками, поглянути навзаєм.
Я заробляла двісті франків на день. Винайняла кімнату без теплої води, але з холодильником. Лежачи в ліжку, я торкалася головою дверей холодильника. Ноги я впирала в дерев’яні вхідні двері. Розкладені руки визначали ширину моїх володінь від стіни до величезного вікна.
Закінчилися канікули, готель спорожнів. Залишилися коханці з дванадцятого. Ненадовго селилися сезонні робітники, котрі ночами пили вино з пакетів. Португалка потребувала моєї допомоги два-три рази на тиждень. Я не могла зменшити розміри моєї хатини, тож заощаджувала на довжині французьких булок і регулярності обідів.
З потреби я вирішила навідатися до Ілонки. Торговиця на її вулиці розпочиналася о сьомій ранку. Відставна повія в товстих окулярах, з-під яких виблискував яскравий макіяж, змінила диспозицію і з поблизької блядської вулиці перейшла на базар. Вона верещала над візком із полуницями: «Куууупуйте, куууупуйте, мої полуниці, солодші від єбаниці!!! Хто трахає полунички, у того гарненька пичка!!!» Найменша зміна її репертуару викликала шурхіт задоволення поміж гендлярами, котрі до огиди повторювали: «Риба, дешева риба! Банани за півціни!» Я бачила її вечорами п’яну, далеко звідтіля, в районі бульварів. Вона йшла, рвучко вимахуючи торбинкою і чіпляючи перехожих. Рештки кучерів тряслися на лисіючій голові. П’янісінька копія пані Тетчер.