В Ілонки була якась учта. Вона, зайнята роботою, схилилася над комп’ютером у кімнатці поряд із кухнею. Надомниця двадцятого століття, Ілонка забирала роботу додому. Гості частувалися картоплею і дешевими динями з базару.
— Налийте собі чаю! — гукнула вона і повернулася до праці: стук-стук, стук-стук. Двоє росіян запалили на десерт смердючі самокрутки і, човгаючи, вийшли. Над охололою картоплею в мундирах засидівся поляк. Він фотограф, намагається організувати у Франції власну виставку або отримати стипендію. До їжі він зняв кольє з апаратів. На спітнілій майці залишився тільки брелок експонометра. Фотограф узяв пальцями картоплину, подивився на неї, гикнув. Я звикла до пияцьких монологів Ілончиних гостей.
— О, підземна богине, — твердо промовляв фотограф. Йому виразно про щось йшлося. Голос у нього задрижав. — Багатоока, багатоперса, ні, многоперса, — продовжував він, глипнувши, чи Ілонка чує його. — Поживна, кругленька, пухкенька, — обертав він бульбу. Фотограф влучив у болюче місце. Ілонка здригнулася при слові «пухкенька». Вона безрезультатно намагалася схуднути.
— Мамо наша підземна, годувальнице. Богине Пірро. Ми, замість покірно клякнути перед тобою в борозні, закидаємо голови і говоримо до єврей… до юдейського Бога: Отче наш…
Фотограф із повагою відклав картоплину на тарілку. Ілонка почала стукати ще голосніше. Не дочекавшись її ласкавого погляду, він вийшов, хряснувши дверима.
— А йому що?
— Певно, ревнує, — Ілонка замкнула двері на ключ. — Ти що, нічого не знаєш? Куди ти поділася?
— Працювала. А що я повинна знати?
— Я виходжу заміж. У синагозі, — повідомила вона спокійно. Ілонка заповідала неминучість очевидного. Після двох чи трьох невдалих заручин вона жила у святому целібаті. І на тобі…
— Лой! — зітхнула я. — За кого?
— Премилий хлопець. Інженер з Ліона.
— Інженер? — щось мені не пасувало. Поетична Ілонка з інженером?
— Де ти з ним познайомилася?
— Приятель кузенів.
— Тих, що влаштували мене на роботу в готелику?
— Еге ж. Кажу тобі, він славний.
— А тобі не буде нудно з інженером?
— Але це ж чудово, ми будемо доповнювати одне одного своїми інтересами.
— Розминатися, — договорила я цілком даремно. Інженер чимало заробляє, гроші ніколи не бувають нудними.
Весілля мало відбутися через два місяці. Церемонії із балдахіном і рабином забажав інженер. Для невіруючої Ілонки, вихованої у принципово світських школах Франції, обряди були скансеном. Розбивання келихів, ритуали, проголошувані на старовинній мові, вона трактувала серйозно до тієї міри, наскільки вони стосувалися її шлюбу. Так само добрими вони були б мовою суахілі. Її трохи лякала зустріч із рабином. Вона гадала, що коли я маю диплом з юдео-християнської гнози, то допоможу їй перебрести дошлюбну науку.
Рабин забажав побачити наречену. Ілонка одягнула довгу лискучу сукню, заплела волосся в косу і накинула куплений на базарі светр. Більш-менш так ми уявляли собі порядну довоєнну наречену з кагалу.
Рабин був реформований і неортодоксальний. Дошлюбний візит — формальність. Я чекала в коридорі рабинського бюро в заможній XVI дільниці. З-за дверей кабінету долинав дедалі розгніваніший чоловічий голос:
— Усі зараз пхаються до синагоги по шлюб, їх немає в жодному списку! Микву вони плутають з міцвою, але що ж, традиція в моді!
— Важлива духовність, — втрутилася Ілонка.
— Про що ви кажете? Ви поняття не маєте, що таке духовність! Ви навіть до столу не вмієте подати в шабас!
— Перепрошую, згадайте, будь ласка, про Сімону Вайль. Єврейка, але її духовні розмисли охопили ширшу духовність, вона захопила християн і невіруючих.
— Що-о? — голосний гнів нащадка роду Левитів струснув мурами кабінету. — Ви мені будете приклади наводити! Сімона Вайль, та недорізана божевільна?!
Ми вийшли з бюро. У Ілонки сльози стояли в очах.
— Фанатик, ненормальний фанатик! — Ми спинилися посеред Єлисейських Полів біля будки з морозивом.