Я люблю платани. Вони росли низкою на вулиці Колдунова. Навесні платани поєднують галузки в зелену вуаль, яка добре захищає від сонця. Взимку разюче світло відбивається від їхніх білих стовбурів. Вони не запорошені снігом, їх огортає холодний блиск паризької зими.
Я повернулася до Колдунова через тиждень. Він застудився. Обидві кишені теплого, підбитого ватою халата настовбурчені від хусточок. Він витягав хустинку з однієї кишені і, висякавшись, пакував її до другої. Посапуючи, князь слухав читання. Він плакав? З глибини помешкання пролунав скрипучий дзвінок. Колдунов знерухомів, наче крісло було підключене до дзвінка і його вдарило електрикою. «Відчини! — наказав він. Перш ніж я встала, він змінив рішення. — Зачекай!» — зажадав він і почалапав до передпокою, причинивши двері. Він розмовляв із чоловіком. Ґречно, але владним голосом князя. Почулося: «пропала». Я приклала вухо до дверей. Чоловік був поліцейським. Він говорив про якісь пошуки, свідків. Вони попрощалися. Я повернулася на місце. Роззирнувшись салоном, помітила, що кілька ікон зникли, з’явилися нові. Лише найбільша з-поміж них, навпроти мене, із святим Юрієм, була там, де й завжди.
Я далі читала фрагменти з Листів про Росію де Кюстіна, підкреслені червоним олівцем. Колдунов пив чай. Він глузливо приглядався до мене:
— Підслуховувала? Я знаю кожен шурхіт у цій квартирі уже 50 років. Я не плачу тобі за підслуховування.
— Ви голосно розмовляли, не треба було особливо вслухатися. Я прогулювалася покоєм, щоб розім’яти ноги.
— І про що ти довідалася?
Я мовчала. Колдунов не сердився. Він розважався моїм засоромленням.
— Я тебе не вижену. Усі ви шпицлі. Я тебе розжалую. Ти опустишся в ієрархії. Я говоритиму замість «ти» — «вона». Чуєш, «вона» дуже далеко від «я»? Та й зручніше. Не муситиму перекладати в голові з «нехай читає» — на «прочитай». Про інших думаєш у третій особі, тільки з поваги люди звертаються на «ти», «ви». Втрата часу. Чує? — Колдунов щиро тішився зі свого винаходу.
— Говоріть до мене «вона». Однак я не говоритиму про себе «вона», хоча не знати, як це полегшувало б вам життя. Я не собака! — випалила я, не подумавши. Вижене, ой вижене!
— Не мусить. Хай читає. — Він сів на канапі.
Я читала, літери пролітали повз мене. Я бездумно робила паузи на крапках. Плутала слова.
— Вірить у плітки, що поліція підозрює мене у контрабанді ікон?
Я стенула плечима, що могло означати, наче я вважаю плітки за маячню, як і його запитання.
— Поліцейський прийшов у приватній справі. Ікони я купую, продаю, бо знаюся на тому. Нікому немає до того діла. Захід втратив душу, коли втратив ікону. Гай-гай, душу неможливо придбати і повісити на гачку. Ти думаєш, що я продав би найкращі, найближчі моєму серцю? — Він знову був самим собою. Диваком, перейнятим своїми пристрастями. Він не відгороджувався від мене тим своїм дурнуватим «вона». — Не суди про людей за їхнім виглядом, панянко. Я товстію, товстію, обростаю жиром, грішною матерією. Але у глибині душі я мрію про поменшання. Кеноза — знаєш таке слово? Бог, прийшовши на світ, поменшився, і ми, відходячи, мусимо стати малесенькими. Ікона є путівником до Неба. І я шукаю таку ікону, що відпровадить мене туди поменшеного.
— Розумію. Чи маєте ви, Владімір Дмітрієвіч, таку ікону? — я глянула на дошку зі святим Юрієм.
— То не та. Ця на продаж. Мою я все ще шукаю.
Я думала, що Колдунов втомився розмовами і хоче далі слухати читання. Однак він перервав на півслові.
— У Соловецькому монастирі більшовики закатували монахів. Тисячі мучеників. Соловки — Голгофа православ’я. Так і було передбачено: «Поставте на цій горі монастир з волі Господньої. Спливе вона кров’ю невинних, наче Голгофа». У Соловках є невидимий хрест з Голгофи. Його реліквія — друзки. Ці друзки — спалені сірники, кинуті в куток вартовими. В’язні робили з них найменші ікони, інших вони не мали. Христос із почорнілою головою, у червоному плащі крові. Таку б я хотів мати, зрошену кров’ю мучеників.
— Я на цьому не розуміюся. Знаю тільки те, що написане у ваших книжках, але ж існує канон, чи не так? Сірник не може бути іконою.
— Ти бачила спалений сірник? Із похиленою головкою? Така ж похилена голова замученого Христа на Хресті. Він говорить про себе: «Я світло світу і вогонь палаючий, жертва тіл опальна». Стара «дошка» почорніла від диму. Сірник також. Помальований рукою замучених, їхньою власною кров’ю, сірник стає іконою. Прийди завтра вранці, послухаєш. Ми зустрічаємося в невеликому гурті: отець Михаїл з церкви святого Сергія, теолог з Інституту св. Димитрія і один чоловік з Росії, з ГУЛАГу.