— Щиро дякую. Я не зможу прийти. Вранці я працюю в готелі.
— У готелі?
— Я пообіцяла, не можу відмовитися.
— Пожалкуєш. Ти б довідалася про цікаві речі.
— Напевне. Чи приходити ввечері, Владімір Дмітрієвіч? — Годинник заіржавілими курантами прохрипів дев’яту.
— Як завжди, як завжди.
Можна було б здогадатися. Найціннішою колекцією Колдунова були сірники. Він показував їх одного дощового вечора. Виніс із спальні книгу — коробку, оправлену у басму. Він переховував скарб у домашньому сейфі. Відхилив обкладинку з вигравіюваним всередині написом: «Суд же такий, що світло на світ прибуло. Ів. З, 19».
У перегородках лежали сірники. Спопелілі, наполовину обгорілі, деякі розмальовані. Вони помістилися б у звичайній сірниковій коробці. Я не сумнівалася: Колдунов на старості літ здивачів. До своєї фікції він доробив теорію. Мав з чого, прецінь перечитав тисячі книг про православ’я.
— Деякі немальовані. Нічого. Трубецькой написав: «Ікона має колір споглядання».
— Мм-даа, — підтвердила я без ентузіазму, чудово розуміючи абсурдність поклоніння патичкам. А що, коли Колдунов із мене жартує? Злостивість ексцентричного дідугана. Він відчув моє вагання.
— Ти ж не можеш бути сліпою. Пам’ятаєш Трійцю Рубльова? Дух Святий, Бог-Отець і Христос у постаті Ангелів. Тут те ж саме, — пояснював він теологію сірника, — цурпалок — Христос, бо Він помер на Хресті. Голівка — Отець — він глава родини, і полум’я Духа Святого, зіслане на Апостолів. Запалений сірник — Трійця, яка горить у Єдності.
— Які з них соловецькі?
— Ми дискутуємо про це в нашому гуртку. Отець Михаїл має певні непрямі докази, духовні. Він блискучий екзерцист. Жоден дух від нього не сховається.
— Коли ви матимете певність, то припините пошуки? — Я непокоїлася про фінанси Колдунова. У лютому він спізнився з оплатою. Він купив у якогось нахаби «малесеньку ікону, ціннішу за золото», себто сірник до колекції. Перш ніж він компенсував видаток, продавши справжню стару ікону, я працювала за спасібо.
— Певність? Певність не від світу сього. Тут може йтися тільки про віру. Від світу сього тільки брехня.
— Ви не відповіли мені. Я не віруюча. Я логічна. Чи після того, як ви знайдете сірник із Соловецького монастиря, ви припините колекціонувати сірники?
— Я не збираюся тобі нічого пояснювати, — обурився він моїм нахабством. — Посполитий умисел не втямить моїх намірів.
— І не смію за вами поспішати, князю, — опустила я скромно очі. Я працюю у божевільного, це напевне. Поки платить, я граю свою роль.
До кінця вечора я читала про святого Григорія Паламу.
Трапилося найгірше. Я здавна це передчувала. Шаленці здужають жити за п’ятьох. Вони мають нелюдські сили. Вичерпавши їх, вони падають мертві, вражені громом, зісланим ревнивими і справедливими богами.
Того дня Колдунов почував себе краще. Минулася його ангіна. Він набув кольору, його товсте обличчя забарвилося відтінком воскової троянди, такий колір мають щоки святих на іконах. Він жартував, хрумав печиво і несподівано скорчився. Змахнув руками, зірвав із шиї єдвабну хустку. Хапливо ловив устами повітря. Недовго думаючи, я підбігла до нього і вдарила кулаком у плечі. Він схопився за серце. Другою рукою він щось шукав по кишенях. З них сипалися хустинки.
— Мої ліки, — прошепотів він блідий. Я рачки обшукала килим. Може, ліки заплуталися в хусточках?
— Немає, — панікувала я. Колдунов задихався. Його безвладна рука впала мені на плече. Я підняла голову. Благаючим поглядом він вказував на двері спальні. Я зірвалася з килима і вбігла туди. У темряві горіла вічна лампадка. Вона освітлювала тьмяні ікони та флакончики з ліками на столику. У мене від страху трусилися руки. Антибіотики, щось від кашлю, ось! Нітрогліцерин! Колдунов втрачав притомність. Я теж не пам’ятаю, що було далі. Напевне, я влила йому краплі до рота, напевне, масувала синіючі руки. Трохи опритомнівши, я схопилася за телефон.
— Не треба, — сказав він тихо, але своїм звичним здоровим тоном.
— Владімір Дмітрієвіч, це серцевий напад, треба викликати лікаря!
— Ніякий не напад. У моєму віці це нормально. Налий чаю.
Напустив він на мене страху, а тепер, наче нічого не трапилося, чаї розпивати!