«Назавжди» прагла — «навпаки» вчиняла.
Коханка чиста? Шльондра потаємна?
З найкращих — гірша, зверхня і нікчемна.
8
Якщо живуть і музика, і вірш
В чудовій згоді, наче брат з сестрою,
То й нас любов переплете незгірш,
Бо різне ми вподобали з тобою.
Тобі наспівний Давленд до смаку,
Що душами людськими владно править;
Я Спенсера люблю строфу стрімку,
Що захисту не потребує навіть.
Ти полюбляєш звуки чарівні,
Що видає цариця — лютня Феба;
А я люблю той спів у яснині,
В джерела пориваюся — до неба.
Він бог для них обох, — хіба це дивина?
Я теж кохаю двох: обидві— ти одна.
9
Прегарний ранок був, коли в журбі
Прегарна повелителька любові
З'явилась на крутому пагорбі:
Адоніс гордий знов пішов на лови;
Лунає гавкіт, чути ближче ріг,
Вертається мисливець той завзятий;
Вона ж, дурна, з усіх, що є, доріг
Йому оцю лиш радить обминати:
«Тут, в нетрях, хлопець гожий вмер колись,
Його в стегно кабан поранив лютий —
Сюди. Ось на моє стегно дивись!» —
Сказала й встигла одяг підсмикнути.
Уздрівши рану ту — ні, рани ті,
Він щез, лишив її на самоті.
10
Троянда запашна, що зірвана в маю,
Дочасно, в бруньці ще, приречена померти!
Перлина, що красу потьмарено твою!
Істота чарівна, підтята вістрям смерті!
Під вітром впав зеленослив невлад,
Хоч не почавсь осінній плодопад.
Оплакую тебе, хоч прав на те не маю:
Не залишила ти нічого для волінь;
Втім, залишила більш, ніж я тепер жадаю, —
Чом не жадав ще більше, дружня тінь?
За все дозволь перепросити, мила:
Ти нехіті заповісти не хтіла.
11
Венера з молодим Адонісом удвох
У затінку сидить, хлопчину спокушає,
Розповідає, як війнолюбивий бог
Її влещав, палав — ось як вона палає.
«Так,— мовила вона, — бог Марс обняв мене».
І обіймає теж Адоніса щосили.
«Так, — мовила вона, — бог Марс роздяг мене».
І хоче, щоб таке вчинив хлопчина милий.
«Так, — мовила вона, — уп’явся бог в уста»,
І враз його уста й свої злила нестрого,
Аж задихнулася. Тож він, душа проста,
Чкурнув і не збагнув, яка їй втіха з того.
В тій пастці я тобі одне б лише прорік!
Цілуй мене, милуй, ах, поки я не втік!
12
Старість не вживеться з юністю ніколи:
Юність — буйна втіха, старість — жаль німий;
Юність — ранок свіжий, старість — вечір кволий;
Юність — зелень літа, старість — сніг зими.
Юність — рух неситий, старість — дух забитий;
Юність — брава, старість — млява;
Юність все долає, старість все приймає;
Юність — слава, старість — ґава.
Старість, не люблю тебе! Юність, як люблю тебе!
Юна, молода моя любов!
Старосте, ось виклик мій!
Гей, пастушко, йди хутчій!
Десь ти баришся — вернися знов.
13
Що є краса? Майно сумнівне і сумне;
Лише лискучий глянс, що все-таки тьмяніє;
Це — квітка, що вмира, як час її мине;
Крихкий легкий кришталь, що б’ється, не вціліє.
За мить якусь майно, глянс, квітка і кришталь —
Все гине, і вмира, і тратиться, на жаль.
Як змарнував майно — не матимеш і далі,
Як світлий глянс померх — його не відновить,
А квіти одцвітуть — лежатимуть зів’ялі,
Розтрощено кришталь — докупи не стулить.
Сплямуєш раз красу — і пропаде навіки:
Не допоможуть вже грим, гроші, розпач, ліки.
14
«Спи, спочивай!» Це що за спочивання?
«Добраніч!» Ах, який без неї сон?
Караюсь я в нічнім кутку до рання,
Та від ганьби не маю охорон.
«Здоровий будь! І знов ти не забудь з’явиться».
Здоровим буть? Мене ж наповнив сум по вінця.
Всміхнулася, прощаючись, мені —
Зневажливо чи дружньо, — я не знаю.
Втішалася, що я у вигнанні?
Раділа, що вернусь я з того краю?
«Іди», — промовила. І, наче тінь, іду:
Збираю болі, в тім скарбів не віднайду.
15
О боже, як на Схід зорить мій зір,
О, як душа схід сонця визира!
Як почуття, очам наперекір,
Всього мене пробуджують: пора.
Я Філомелу ще послухаю співочу,