Річ у тому, що, вже коли я увійшла до кімнати, мені все ще здавалося, наче й нікуди не входила. Вже перебуваючи всередині, я немов досі була десь назовні. Наче вона була недостатньо простора, щоб умістити мене, і полишила шматки мене в коридорі, в найбільшому відторгненні, що я колись відчувала: я не поміщалася.
Водночас, дивлячись на низьке небо побіленої стелі, я відчувала, що задихалася через ув’язнення й обмеження. Я вже відчувала, що скучила за домом. Я змусила себе згадати, що ця кімната також належала мені і була частиною мого будинку: адже я не виходила з нього, не піднімалася і не спускалася, а просто увійшла до кімнати. Хіба що існував спосіб провалитися у прірву горизонтально, ніби будівля дещо випнулася, і мною жбурляло, доки я не досягла крайньої точки, ковзаючи, від дверей до дверей.
Збентежена павутинням порожнеч усередині, я знову забула про графік прибирання, що його собі придумала, і не знала тепер напевне, з чого почати. У кімнаті не було точки, яку можна було б назвати її початком, і так само не було точки, яку можна було б назвати кінцем. Її одноманітність робила її безкрайньою.
Я оглянула шафу, підняла очі до щілини в стелі, намагаючись отримати хоч якусь владу над цією величезною порожнечею. Сміливіше, хоча без жодної інтимності, я провела пальцями по гусячій шкірі матраца.
Я оживилася від ідеї: цю шафу, після того, як її добряче оросити водою, коли її волокна набрякнуть, я могла б навощити, щоб надати трохи блиску, а також змастила б її воском ізсередини, адже там, мабуть, усе ще більше всохло.
Я прочинила вузькі дверцята шафи, доки між ними не з’явилася щілина, і темінь виринула зсередини, наче подих. Я спробувала прочинити її ще трохи, проте двері вдарилися об ніжку ліжка, що стала на заваді. Я якомога глибше просунула обличчя у щілину в дверях. І, немов темрява всередині шпигувала за мною, деякий час ми так і шпигували одна за одною, без можливості подивитися одна на одну. Я не бачила нічого, лише відчувала гарячий і сухий запах, немов запах живої курки. Та, відсунувши ліжко трохи ближче до вікна, я змогла прочинити двері ще на кілька сантиметрів.
І тоді, перш ніж я встигла це зрозуміти, моє серце посивіло, як сивіє волосся.
І тоді, перш ніж я встигла це зрозуміти, моє серце посивіло, як сивіє волосся.
Просто навпроти обличчя, яке я встромила у отвір, дуже близько до моїх очей, у напівтемряві ворушився дебелий тарган. Мій крик був таким приглушеним, що лише через контраст із тишею я зрозуміла, що насправді і не кричала. Крик і далі бився у мене в грудях.
Нічого, нічого не сталося — я одразу спробувала вгамувати свій переляк. Просто я не очікувала, що в будинку, в якому було проведено ретельну дезінфекцію, через мою огиду до тарганів, я не очікувала, що цю кімнату оминули. Ні, нічого не сталося. Це був тарган, що повільно рухався до щілини.
З огляду на його повільність і розміри, це був дуже старий тарган. Через свій архаїчний страх тарганів я навчилася навіть здалеку вгадувати їхній вік і загрозу; навіть ніколи не маючи справи з тарганами, я знала про процеси їх життєдіяльності.
Просто відкриття раптового життя посеред оголеності кімнати вразило мене, ніби я раптом виявила, що мертва кімната насправді була небезплідною. Усе всередині неї всохло — а тарган лишився. Тарган настільки старий, що існував там споконвіку. У мене завжди викликав огиду до тарганів той факт, що вони були древні, та якимось чином досі існують. Знати, що вони існували на Землі навіть до появи перших динозаврів та існують досьогодні, знати, що перша людина, що виникла на планеті, знайшла їх, бачила, як вони розмножуються і повзають, знати, що вони були свідками утворення великих родовищ нафти та вугілля у світі, були під час великої еволюції і під час великого танення льодовиків — тихий супротив. Я знала, що таргани можуть прожити без їжі і води понад місяць. І що вони можуть навіть дерево перетворити на корисну і поживну речовину. І навіть якщо на них наступити, вони повільно оговтаються, розправляться і рухатимуться далі. Навіть коли їх заморозити, вони розтануть і просуватимуться вперед... Триста п’ятдесят мільйонів років по тому вони переродилися без змін. Коли світ був майже спустошений, вони все одно поволі пересувалися по ньому.
Як і тут, у голій, обпаленій кімнаті, вірулентна цятка: крапля матерії у чистій пробірці.