Я підозріло оглянула кімнату. Отже, тут є тарган. Або таргани. Де? Напевно, за валізами. Один? два? скільки? За нерухомою тишею валіз могла бути ціла хмара тарганів. Один нерухомий тарган на іншому? Нашарування тарганів, що раптом нагадало мені про те, як у дитинстві, піднявши матрац, на якому спала, я виявила чорноту сотень і сотень постільних блощиць, що скупчилися одна на одній.
Згадка про ту бідність у дитинстві, з блощицями, патьоками, тарганами і щурами — це було немов згадка про доісторичне минуле, коли я жила з першими істотами на Землі.
«Тарган? Багато? Але скільки?!» — запитувала я розгнівано. Я оглянула голу кімнату. Жодного звуку, жодного знаку: але скільки? Жодного звуку, та все ж я відчувала емфатичну вібрацію, що виникала від тертя тиші об тишу. Лють охопила мене. Я не просто не любила тарганів: я не хотіла їх. Крім того, вони — це мініатюрна версія величезного створіння. Ворожість наростала.
Це не я відторгнула кімнату, як мені здалося на мить. Кімната з її прихованим тарганом відторгнула мене. Спочатку мене відштовхнула оголеність, затята, немов міраж; проте це був не міраж омріяного оазису, це був міраж пустелі. Потім мене знерухомило суворе повідомлення на стіні: фігури з простягнутими долонями були одними із чергових охоронців біля входу в саркофаг. І тепер ось я зрозуміла, що тарган і Жанаїр були справжніми мешканцями кімнати. Ні, я б тут нічого не рухала — якщо з тарганами, то ні. Нова покоївка присвятить свій перший робочий день цьому запиленому порожньому храму.
Навіть враховуючи величезну спеку, хвиля дрижаків прокотилася по мені: я поквапилася вийти із цього палаючого пекла.
Це було моє перше фізичне вираження жаху, завдяки якому я з подивом усвідомила, що мені страшно. А потім це вкинуло мене у ще більший страх: намагаючись вибратися, я зашпорталася між ніжкою ліжка і шафою. Вірогідність зостатися у цій кімнаті посеред тиші змусила моє тіло здригнутися від глибокої огиди: спіткнутися посеред моєї спроби втечі означало, що я вже програла цю боротьбу — чи, можливо, це був спосіб, в який «вони», ті, що в саркофазі, не давали мені піти? Вони заважали мені вийти, й у такий зовсім простий спосіб: вони дали мені повну свободу, адже знали, що я вже не змогла б вийти, не спіткнувшись і не впавши.
Не те щоб я потрапила в пастку: радше мене загнали в кут. Так загнали, немов вони зупинили мене єдиним простим жестом, показавши на мене пальцем, вказуючи на мене і на місце.
Відчуття місця вже було мені знайоме. Ще дитиною я несподівано усвідомила, що лежу в ліжку, яке насправді стоїть і в місті, яке існує на Землі, а вона — у Світі. Так само, як у дитинстві, зараз чітко усвідомлювала, що я однісінька в будинку, що він височіє у вільному польоті в повітрі, та що в цьому будинку були невидимі таргани.
Раніше, коли я потрапляла в глухий кут, я виростала. Цього разу, потрапивши в такий кут, я стиснулася — стиснулася посеред кімнати до такої міри, що розміри місця, яке я займала, втиснулися у відстань від ніжки ліжка до дверей шафи.
Принаймні, відчуття місця тепер прийшло до мене не вночі, як у дитинстві, бо вже мала би бути десята година ранку.
І, несподівано, одинадцята година ранку, що мала настати тепер, здалася мені сповненою жаху: ніби часу, як і місця, можна було торкнутися, і мені захотілося втекти, немов вистрибнути із годинника, тож я почала похапцем вибиратися.
Але щоб вибратися з кутка, в який я затиснула себе через напіввідчинені двері шафи, треба було б спочатку зачинити двері, що притискали мене до підніжжя ліжка: я застигла там, без змоги вільно вийти, засліплена сонцем, що зараз обпалювало волосся у мене на потилиці, у сухій печі, що називалася десята година ранку.
Моя швидка рука зробила рух у бік дверей шафи, щоб зачинити їх і звільнити собі прохід, та раптом відсахнулася.
Адже всередині шафи ворушився тарган.
Я мовчала. Моє дихання було легким, поверхневим. Тепер мене поглинуло почуття безнадії. І я вже знала, хоч це й безглуздо, що у мене був шанс вибратися звідти — лише якщо я зіштовхнуся лобом із безглуздою реальністю того, що там невідворотно щось є. Я знала, що мушу визнати небезпеку, в якій перебуваю, хоч і розуміла, що це божевілля — вважати, ніби небезпеки не існує взагалі. Проте, мусила вірити в себе — все своє життя я була в небезпеці, як і всі інші, — але тепер вибратися означало прийняти несамовите зобов’язання знати про це.
Залишаючись у своїй обителі між дверима шафи та підніжжям ліжка, я не зробила навіть найменшого руху ногами, щоб вибратися: натомість я притислася спиною, бо тарган міг раптом наскочити на мене в секунду, не зважаючи на свою повільність — я вже бачила тарганів, які вміли літати: крилата фауна.