Я прийшла у ніщо, і ніщо було живим і вологим.
Саме тоді — саме тоді маса почала повільно виходити з розчавленого таргана, немов з трубки. Матерія таргана, що була у нього всередині, густа, білувата, повільна речовина видавилася назовні, немов з тюбика зубної пасти.
Перед моїми очима, заволоченими огидою і спокусою, форма таргана повільно змінювалася, розширюючись назовні. Біла речовина поступово скупчувалася у нього на спині, як вантаж. Знерухомлений, він утримував усе більший вантаж на своєму запиленому боці.
«Кричи», — тихо скомандувала я собі. «Кричи», — даремно повторила я, зітхнувши у глибокому заціпенінні.
Біла маса тепер нерухомо застигла над лусочками. Я подивилася на стелю, щоб очі трохи відпочили, бо відчувала, як вони збільшилися і запали.
Але якби я крикнула хоча б раз, то, мабуть, ніколи не змогла б зупинитися. Якби я закричала, вже ніхто нічого не зміг би для мене зробити; бо якщо ніколи не розкрию свою потребу, ніхто не боятиметься зі мною і ніхто не допоможе мені, не знаючи цього; але тільки доти, доки я нікого не лякаю, виходячи за межі правил. Але якщо вони знають, то бояться: ми тримаємо свій крик у недоторканній таємниці. Якщо я видам тривожний крик, що я жива, вони потягнуть мене за собою, мовчки і невблаганно, адже так вони тягнуть тих, хто перетинає межі дозволеного світу, тягнуть особливу істоту, істоту, яка кричить.
Я обвела стелю важким поглядом. Все невідступно зводилося до того, що я ніколи не видавала першого крику — перший крик закладає початок для всіх інших, перший крик у миті народження закладає життя, якби я закричала, то розбудила б тисячі крикливих істот, які б злилися у хор криків і жаху по дахах. Якби я закричала, це звільнило б існування — існування чого? Існування світу. Сама я відчувала благоговійний страх до існування світу.
— Рука, що підтримує мене... річ у тому, що, у досвіді, якого я тепер не хочу, досвіді, через який тепер прошу у себе вибачення, я полишала свій світ і йшла у той світ. Річ у тому, що я вже не бачила себе, я просто бачила. Ціла цивілізація, що виникла з упевненості, що негайно змішається між собою те, що бачиться, з тим, що відчувається, ціла цивілізація, яка має за основу самопорятунок — я тепер була в її руїнах. Єдиний, хто здатен вціліти в цій цивілізації — це той, чия єдина функція — вийти: вченому дається шанс, священникові дається дозвіл. Але не жінці, яка навіть не має гарантій, які дає таке право. І я втекла, із жалем, але втекла.
Якби ти знав про самотність моїх перших кроків. Це не було схоже на самотність людини. Це було так, ніби я вже померла і робила перші кроки в інше життя самотужки. І немов вони називали цю самотність славою, і я також знала, що це була своєрідна слава, і я тремтіла у всій тій первинній божественній славі, яку не тільки не розуміла, але якої також зовсім не хотіла.
— Тому що, бачиш, я знала, що входжу у вогку, необроблену славу природи. Однак, спокушена, я боролася як могла проти рухомих пісків, що засмоктували мене: і кожен крок, що я робила до «ні, ні!», кожен новий порух невигойно штовхав мене далі; відсутність сили для боротьби була моїм єдиним виправданням.
Я окинула поглядом кімнату, в якій була ув’язнена, в пошуках виходу, я відчайдушно прагнула втекти, і всередині себе вже відступила так далеко, що душа моя притулилася до стіни — навіть не в силах себе зупинити, навіть не бажаючи тепер спинятися, зачарована силою, що мов магніт, притягувала мене, я відступила в собі подумки до стіни, інкрустувавши себе у зображення жінки. Я відступила до мозку своїх кісток, до своєї останньої твердині. Там, на стіні, я була така гола, що навіть не відкидала тінь.
І виміри, виміри були ті самі, я відчувала це, знала, що ніколи не виходила за межі тієї жінки на стіні, я була нею. І я була повністю увічнена, довгий і плідний шлях.
Моя напруга раптом спала, наче вщух шум.
І запанувала перша справжня тиша. Те мирне, величезне і чуже, що я бачила на своїх потьмянілих усміхнених фотографіях — те щось вперше вийшло назовні, та було повністю в межах моєї досяжності, незрозуміле, та в межах моєї досяжності.
Це дало мені відчуття полегшення, наче втамування спраги, аж таке полегшення, немов усе моє життя я чекала на воду, що була дуже потрібна вкритому сиротами тілу, як кокаїн для того, хто його жадає. Нарешті тіло, просякнуте тишею, заспокоїлося. Полегшення настало, бо я пристосувалась до приглушених нутрощів печери.