Однак чи відкриття в дитинстві схожі на відкриття, що відбуваються в лабораторіях, коли знаходиш те, що шукаєш? Чи то вже у дорослому віці я перелякалася і створила третю ногу? Та чи матиму я, доросла, дитячу сміливість для того, щоб загубитися? Загубитися означає вирушити на пошуки без усвідомлення того, що робити з тим, що знайшов. Дві ноги, щоб іти, без третьої, що затримує. А я хочу бути затриманою. Не знаю, що робити із жахаючою свободою, що може мене погубити. Та чи була я задоволена у такому увʼязненні? чи там було — таки було — те незбагненне, розбуркане щось у моєму щасливому невільному повсякденні? Чи там був — таки був — якийсь страх, до якого я так звикла, що ототожнювала той тремтливий страх з існуванням. Таки був? Також, так, також...
Мені стає так страшно від усвідомлення, що минули години — і я втратила свою людську подобу. Я не знаю, чи зможу знайти нову на заміну тій, яку втратила. Доведеться бути обережною, щоб потай не застосувати нову третю ногу, яка відростає легко, немов трава, а я потім називатиму ту захисну реакцію «правдою».
Водночас я так само не знаю, як сформулювати те, що зі мною сталося. А те, що не має форми, для мене не існує. А що, якщо правда в тому, що ніколи нічого не існувало?! Може, зі мною, власне, нічого і не сталося? Я можу зрозуміти лише те, що стається зі мною, але стається лише те, що я розумію — а що мені відомо про решту? решти не існувало. Можливо, нічого не існувало! Можливо, стався лише повільний величезний розпад. І моя боротьба проти цього розпаду в тому, аби спробувати надати йому форми? Форма обрамлює хаос, форма надає конструкції аморфній субстанції: бачити нескінченну плоть — це бачення божевільного, проте, якщо розрізати плоть на шматки і розділити її на дні і голоднечі, вона перестане бути втіленням занепаду і божевілля: вона знову стане гуманізованим життям.
Гуманізоване життя. Я надто гуманізувала життя. Але як мені тепер бути? Чи маю я дотримуватися всеохопного бачення, навіть якщо це означає триматися за незбагненну правду? Чи варто надавати форми небуттю і втілити в собі власну безтілесність у такий спосіб? Проте мені ще так далеко до розуміння. Раніше, хоч як я намагалася, моя обмеженість викликала у мене фізичне відчуття дискомфорту, будь-яка думка впиралася мені в чоло. Незабаром я була змушена без жалю визнати перешкоди, які створював для мене брак інтелекту, і відректися від такого шляху. Я знала, що приречена думати мало, мої думки обмежує плоть. Тоді як мені зараз відродити в собі думку? Може, тільки думка мене і врятувала б, я боюся пристрасті.
Бо маю врятувати завтрашній день, бо я повинна залишитися цілісною, бо не можу дозволити собі розпастися, бо мені неминуче доведеться сформувати жахливу нескінченну плоть і розрізати її на такі шматки, що могли б поміститися у щось розміром з мій рот, або щоб мій погляд міг їх охопити, адже я неминуче піддамся потребі надати всьому форми, потребі, яка постає з мого страху бути необмеженою — тоді, принаймні, лишіть мені мужність дозволити цій формі наростати на мені самостійно, немов кора, яка твердне сама собою, клуби вогню, що охолоджуються в землі. І вдосталь мужності, щоб опиратися спокусі вигадати форму.
Мені треба докласти чимало зусиль зараз, аби оприявнити зміст, хай яким він буде, — ці зусилля можна було б полегшити, уявивши, що я пишу це для когось.
Але я побоююсь писати для того, щоб мене зрозумів цей уявний хтось, боюся «створити» зміст із тим самим смиренним божевіллям, яке до вчора було моїм здоровим способом існування в рамках системи. Чи знадобиться мені мужність, щоб із беззахисним серцем і далі говорити, не звертаючись ні до кого та ні до чого? Як дитина, яка не думає ні про що. І наражатися на ризик бути враз випадково розчавленою.
Я не розумію, що я бачила. І не знаю навіть, чи я бачила щось, адже, як виявилося, мої очі не існують окремо від побаченого. Лише завдяки несподіваному тремтінню ліній, лише завдяки аномалії безперервної плинності моєї цивілізації, я на мить відчула живинну смерть. Ту благу смерть, яка дозволила мені виборсатися із забороненого павутиння життя. Вимовляти ім’я життя вголос заборонено. А я майже вимовила. Я ледь не заплуталася в його павутинні, що й стало б кінцем моєї історії.
Можливо, те, що трапилося зі мною — усвідомлення; і щоб не відступити від своєї правди, мені потрібно триматися осторонь від нього, мені потрібно й надалі не усвідомлювати. Будь-яке випадкове усвідомлення надто нагадує повне неусвідомлення.