Час життя настільки пекельно невиразний, що це ніщо. Однак, те, що я називала «ніщо», так сильно причепилося до мене, що було мені... мною? І тому стало невидимим, адже я була для себе невидимою, і перетворилося на ніщо. Двері, як завжди, знов і знов відкривалися.
Нарешті, любове моя, я скорилася. І це стало теперішнім.
Нарешті, любове моя, я скорилася. І це стало теперішнім.
Нарешті настало тепер. Це було просто зараз. Схоже на те, в країні була 11 година ранку. З вигляду, як зелений двір, найбільш делікатної поверховості. Зелений, зелений; зелений — це двір. Між мною і зеленим вода повітря. Зелена вода повітря. Я бачу все крізь повну склянку. Нічого не чутно. У решті квартири всі тіні набухли. Зріла поверховість. У Бразилії 11 година ранку. Це зараз. Йдеться саме про зараз. Зараз час набух до крайньої межі. У 11-ої години немає глибини. Одинадцята година наповнена одинадцятьма годинами по вінця зеленої склянки. Час здригається, немов застигла повітряна куля. Повітря запліднене і задихається. Доки, під звуки національного гімну, удар, що сповіщає про о пів на дванадцяту, не перерізає мотузки, що втримують повітряну кулю. І раптом усі ми переходимо в полудень. Який буде таким зеленим, як зараз.
Раптом я прокинулася посеред зеленої оази, де повністю сховалася на мить.
Але я була в пустелі. І зараз не лише посеред оази: зараз також у пустелі, цілком. Це вже було. Вперше в моєму житті було повноцінне «вже зараз». Це була найбільша жорстокість, яку я коли-небудь відчувала.
Адже в сьогоденні немає надії, і в сьогодення немає майбутнього: майбутнє буде новим сьогоденням.
Мені було так страшно, що всередині мене навіть стало тихіше. Адже мені здавалося, що врешті я таки мушу відчути.
Схоже, мені доведеться відмовитися від усього, що лишаю за тими воротами. І я знаю, я знала, що якщо увійти крізь завжди прочинені ворота, опинишся у серці природи.
Я знала, що увійти — це не гріх. Але це так само ризиковано, як померти. Так само, як помираєш, не знаючи куди, і в цьому найбільша мужність тіла. Вхід був гріхом лише тому, що це було прокляттям мого життя, й я могла вже ніколи не повернутися. Я, мабуть, уже знала, що після воріт між мною і тарганом уже не буде різниці. Ні в моїх власних очах, ні в очах того самого Бога.
Саме так я робила свої перші кроки в ніщо. Мої перші нерішучі кроки до життя, й покидаючи моє життя. Моя нога ступила в повітря, і я потрапила у рай чи у пекло: у суть.
Я провела рукою по лобі, з полегшенням зауваживши, що нарешті спітніла. Ще зовсім недавно нас обох обпалювала та гаряча пустеля. Тепер мене вкрив піт.
Ох, я так втомилася. Чого я насправді хотіла б зараз, то припинити це все і вставити у цю найскладнішу з історій, просто для розваги і відпочинку, хорошу історію, яку я почула одного дня: одна з тих історій про те, чому пара розлучилася. О, я знаю стільки цікавих історій. Також, заради відпочинку, я могла б розповідати про трагедію. Я знаю трагедії.
Мені стало легше, коли вийшов піт. Я подивилася вгору, на стелю. Стеля округлилася завдяки грі променів світла і стала схожою на склепіння. Вібрація світла нагадувала вібрації співаної ораторії. Лише моя слухова система це відчула. Наспів із закритим ротом, звук, що приглушено тремтить як щось стримуване й протяжне, амінь, амінь. Кантик Подяки за вбивство однієї істоти іншою.
Найпроникливіше вбивство: таке, що є способом співставлення, таке, що існування одного є існуванням іншого, таке, що є способом бачити одне одного і бути одне з одним і мати одне одного, убивство, в якому немає ні жертви, ні ката, є лише зв’язок у взаємній люті. Моя первісна боротьба за життя. «Жінка, що загубилася у пеклі каньйону, відчайдушно бореться за життя».
Я чекала, поки стихне цей приглушений протяжний звук. Але простір збільшувався у маленькій кімнатці, німий ораторій розтягував його у вібраціях, що сягали тріщини у стелі. Ораторій не був молитвою: у ньому ні про що не просили. Пристрасті у форматі ораторію.
Раптом, крізь щілину з таргана просочився ще один білий м’який вихлюп.
— О, але кого б я прохала про допомогу, якщо ти також... — подумала я тоді, звертаючись до чоловіка, який колись був моїм. — Якщо ти також зараз не зможеш мені допомогти. Тому що, як і я, ти прагнув перетнути межі життя, і врешті вийшов за них. Але я вже не зможу цього зробити, я мушу знати, і піду без тебе, без того, у кого хотіла попросити про допомогу. Мамо, помолися за мене, адже не перетнути межі означає жертву, а перетнути раніше було моїм людським намаганням спастися, у такому переході негайно розкривалося благо. Перейти межі — це трансгресія. Але щоб залишатися всередині того, що відбувається тепер, я мушу не боятися!