Ця річ, назви якої не знаю, була річчю, яку я, дивлячись на таргана, тепер могла називати, не маючи для неї назви. Зв’язок із цією річчю без властивостей чи ознак був для мене огидним, жива істота без назви, смаку чи запаху була відразливою. Відсутність смаку: смак тепер був не більше ніж присмак: мій власний присмак. Отож, на мить я відчула своєрідне хитке щастя в усьому тілі, жахливу щасливу недугу, в якій мої ноги немов зникли, як було завжди, коли торкнутися самого коріння моєї незвіданої особистості.
О, принаймні тепер я так глибоко занурилася в природу таргана, що не хотіла вже нічого для нього робити. Я звільнялася від своєї моралі, і це була катастрофа без галасу і трагедії.
Мораль. Чи не було б це по-простацьки — думати, що моральна проблема з іншими полягає в тому, щоб діяти так, як потрібно діяти, а моральна проблема із самою собою — в тому, щоб відчувати так, як потрібно відчувати? Чи я цілком моральна — тією мірою, що роблю те, що маю робити, і відчуваю те, що маю відчувати? Раптом моральне питання здалося мені не настільки приголомшливим, радше надзвичайно дріб’язковим. Моральна проблема, щоб ми могли ототожнити себе з нею, має бути водночас менш вимогливою і більш значущою. Адже як на ідеал, вона замала і неприступна. Невеличка, коли до неї підступитися; неприступна, оскільки до неї не підступишся. «Від спокус горе світові, — бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!»[3] — чи не в Новому Заповіті це було сказано? Рішення мало бути збережене в таємниці. Етика моралі полягає в тому, щоб зберегти її в таємниці. Свобода — це таємниця.
Хоча я знаю, що навіть у таємниці свобода не спокутує провину. Але треба бути більшими за почуття провини. Моя крихітна божественна частинка більша за моє людське почуття провини. Бог більший за мою істотну провину. Тому я віддаю перевагу Богові, а не своїй провині. Не для того, щоб перепросити за себе і втекти, а тому, що почуття провини принижує мене.
Я не хотіла більше нічого робити для таргана. Я звільняла себе від своєї моралі — навіть не зважаючи на те, що це викликало в мені страх, цікавість і захоплення; і багато страху. Я тепер нічого не робитиму для тебе, бо вже не знаю значення любові таким, яким, я думала, що знала його раніше. І також, те, що я думала, що знала про любов, із цим також прощаюся, я вже майже не знаю, що це таке, вже не пам’ятаю.
Можливо, я одразу знайду інше ім’я, набагато жорстокіше, набагато більше за саме явище. Або ні. Хіба любов — це не тоді, коли ти ніяк не називаєш суть речей?
Але тепер мені відомо дещо жахливе: я знаю, як це — потребувати, потребувати, потребувати. І це нова потреба, в сенсі, який я можу лише описати як непевний і жахливий. Це потреба, що не відчуває жалю до моїх потреб і не відчуває жалю до потреб таргана. Я сиділа нерухомо, стікаючи потом, так само, як і зараз — і тепер бачу, що є щось більш серйозне, більш невідворотне і суттєвіше понад усе, чому я за звичкою давала імена. Я, що називала «любов’ю» мої сподівання на любов.
Але тепер у цій непевній дійсності природи, і таргана, і сну наяву мого тіла, я прагну пізнати любов. І я хочу знати, чи була надія компромісом з неможливим. Чи це було просто відстрочення того, що можливо зараз — того, чого я не маю лише через страх. Я хочу саме цю мить, яка нічого не обіцяє, а лише те, що є, те, що відбувається зараз. Це суть того, чого я хочу і чого боюся. Це суть того, чого я ніколи не хотіла. Тарган торкався мене своїм чорним, гранчастим, блискучим байдужим виглядом.
І тепер я почала дозволяти йому мене торкатися. Насправді я все життя боролася з глибоким бажанням дозволити себе торкнутися — а боролася, бо не могла дозволити померти тому, що називаю своєю добротою; смерть людської доброти. Але тепер я вже не хотіла із цим боротися. Мала існувати доброта — настільки інакша, щоб вона не здавалась добротою. Я не хотіла вже опиратися.
Із відразою, з відчаєм, з мужністю: я скорилася. Було надто пізно, і тепер я цього хотіла.
Чи хотіла я лише тої миті? Ні, інакше я б полишила кімнату набагато раніше, або принаймні ледь зауважила б таргана — скільки разів до того мені траплялися таргани, і я збивалася зі шляху? Я скорилася, але зі страхом і риданнями.
Я подумала, що якщо задзвонить телефон, я маю відповісти на дзвінок і все ще зможу врятуватися! Але, ніби нагадування про вимерлий світ, я згадала, що зняла слухавку. Якби я цього не зробила, він міг би задзвонити, а я могла би вибігти з кімнати, щоб відповісти на дзвінок, і ніколи, ніколи вже туди не повертатися.