Страх, який я завжди відчувала, був страхом перед тишею, з якої складається життя. Страх нейтрального. Нейтральне було моїм найглибшим, найживішим корінням: я подивилася на таргана і я знала. Поки не побачила таргана, я завжди давала пережитому якусь назву, інакше мені не було порятунку. Щоб порятуватися від непевного, я давно відмовилася від існування заради персони, заради маски людини. Олюднена я звільнилася від пустелі.
Я звільнилася від пустелі, так, але я також її втратила! І я також втратила ліси, і повітря, й ембріона всередині себе.
Втім, ось він, інертний тарган без імені болю або любові. Єдина його життєва відмінність полягає в тому, якої він статі: чоловічої чи жіночої. Я думала про таргана лише як про жінку, адже те, що затиснуте посередині, має бути жінкою.
Я загасила недопалок сигарети, що вже обпікав мені пальці, прискіпливо погасила його капцем об підлогу і схрестила спітнілі ноги, я й не знала, що ноги можуть так спітніти. Нас двоє, ми поховані живцем. Якби мені вистачило сміливості, я б змахнула піт із таргана.
Чи відчувала вона в собі щось, що було подібне до того, що бачив у ній мій погляд? якою мірою вона користувалася собою і використовувала те, чим вона була? чи знала вона, принаймні в якийсь непрямий спосіб, що вона пересувалася повзаючи? чи пересування повзаючи, — це не те, що можна усвідомити? Що я знала про те, що люди вочевидь бачили в мені? звідки мені було знати, чи я, бува, не ходила, тягнучи живіт крізь пилюку на підлозі? Хіба правда не має свідків? хіба бути означає не знати? Якщо людина не дивиться і не бачить, чи правда так само існує? Невисловлена правда, навіть для того, хто дивиться. Чи в цьому полягає секрет того, щоби бути людиною?
Якщо я захочу, навіть зараз, коли все закінчиться, я все ще можу утриматися від того, щоби бачити. І тоді я ніколи не дізнаюся правди, крізь яку зараз наново намагаюсь пробратися — це досі залежить від мене!
Я оглядала суху білу кімнату, де бачила лише пісок і завали піску, що сипалися одне на одне. Я стояла в мінареті із твердого золота. Я була вся у твердому, непіддатливому золоті. І мені потрібно було, щоб мене прийняли. Мені було страшно.
— Мамо: я забрала життя, і немає рук, які прийняли б мене зараз і в годину нашого життя в пустелі, амінь. Мамо, тепер усе навколо перетворилося на тверде золото. Я перервала довершену річ, мамо, і це гірше за вбивство, це змусило мене пройти крізь розколину, яка показала мені те, що гірше за смерть, показала мені в’язке інертне життя, що жовтіє. Тарган живий, і його око — родюче, я боюся своєї хрипоти, мамо.
Просто моя німа хрипота вже була хрипотою того, хто плескається в лагідному пеклі.
Хрипота — того, хто отримує задоволення. Мені було добре в пеклі, я насолоджувалася тією білою кров’ю, яку я ж пролила. Тарган дійсно існує, мамо. Це вже не ідея таргана.
— Мамо, я просто робила вигляд, що хочу убити, але лише поглянь, що́ я зруйнувала: я зруйнувала оболонку! Убивати також заборонено, тому що руйнується тверда оболонка і лишається в’язке життя. Зсередини оболонки виходить серце, густе, біле, живе, немов гній, мамо, благословенна будь серед тарганів, зараз і в цю годину твоєї моєї смерті, тарган і найцінніше.
Ніби слово «мама» визволило в’язку і білу частину в мені: інтенсивна вібрація ораторію раптом припинилася, і мінарет затих. І як після важкого нападу блювоти, моєму чолу стало легше, воно освіжилося й охололо. Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.
Тепер жодного страху, чи навіть побоювання.
Невже я виблювала свої останні людські рештки? І я вже не кликала на допомогу. Денна пустеля розстелилася переді мною. Й ораторій почався знову, але в інший спосіб, тепер ораторій був глухим бринінням світла, що відбивалося від стін і стелі округлого склепіння. Ораторій був утворений тремтінням серпанку. Мій страх тепер також був інакшим: не страх того, кому треба увійти, а набагато більший страх того, хто вже увійшов.
Набагато більший: це був страх, що я позбулася страху.
Бо тоді я з усією безстрашністю поглянула на таргана. І побачила: це була істота, що не була наділена красою для інших земних створінь. І коли я побачила його, на мить повернувся прадавній легкий острах: «Клянуся, я зроблю все, що хочеш! Тільки не залишай мене у пастці кімнати з тарганами, бо трапиться щось величезне, а я не люблю інші види! Я люблю лиш людей».
Але після мого ледь помітного відступу ораторій лише зазвучав гучніше, а я лишился сидіти мовчки, вже й не намагаючись зробити зусилля й зарадити собі. Я вже покинула саму себе: я майже бачила на початку вже пройденого шляху саме тіло, яке там полишила. Але я досі час від часу його кликала, усе ще взивала до себе. Та не почувши відповіді, таки зрозуміла тоді, що я врешті полишила себе за межами своєї досяжності.