Її дуже важко відчути. До того я була настільки переповнена сентиментальністю, що коли відчула справжню ідентичність, вона здалася настільки позбавленою смаку, як крапля дощу у роті. Вона жахливо прісна, любове моя.
Любове моя, це як найпрісніший нектар — як повітря, що само собою зовсім не має запаху. Доти мої спотворені чуття не розпізнавали смаку речей. Але моя найархаїчніша і найдемонічніша спрага вела мене підземними ходами, щоб зруйнувати всі загати. Гріховна спрага вела мене: і тепер я знаю, що спробувати це майже ніщо на смак — таємна радість богів. Адже ніщо — це і є Бог, і воно не має смаку.
Але це найпервісніша радість. І лиш вона — нарешті! нарешті! — є протилежністю людського християнського почуття. З полюса першої демонічної радості я — з віддалі й уперше — побачила, що насправді існує протилежний полюс.
Я була очищена від власного сп’яніння почуттями, очищена до такої міри, що я увійшла у божественне життя, яке було первісним життям без благодаті, життям таким первісним, ніби манна небесна, що падає з неба і яка не має смаку: манна — немов дощ, що не має смаку. Відчувати цей смак «нічого» було моїм прокляттям і моїм радісним жахіттям.
О, моя незнана любове, пам’ятай, що я була у пастці там, у розваленій шахті, і що тепер кімната стала невимовно знайомою, немов дійсно знайоме уві сні. І, як уві сні, чого я не можу відтворити, то це основного кольору його атмосфери. Як уві сні, «логіка» була інакшою, такою, що по пробудженні втрачає сенс, оскільки втрачено справжню істину сну.
Але пам’ятай, що усе це відбувалося, коли я не спала, знерухомлена денним світлом, а істина сну відбувалася без анестезії ночі. Спи наяву зі мною, і лише тоді ти зможеш дізнатися про мій великий сон, і дізнаєшся, що таке жива пустеля.
Раптом, поки я сиділа там, стрімко мене охопила затужавіла втома. Ще трохи — і вона перетворила б мене на камінь.
Тоді обережно, немов частина мого тіла вже була паралізована, я лягла на шорсткий матрац, і на ньому, згорнувшись калачиком, заснула так швидко, як засинає тарган на вертикальній стіні. У моєму сні не було балансу людини: там була рівновага, яку тримає тарган, що спить на поверхні побіленої стіни.
Коли я прокинулася, у кімнаті стало ще більше білого і гарячого нерухомого сонця. Прокинувшись із того сну, за мілку поверхню якого чіплялися мої короткі кінцівки, я тремтіла від холоду.
Але згодом заціпеніння минуло, і я знову задихалася в ув’язненні посеред сонячної спеки.
Мабуть, було вже після полудня. Я підвелася ще до того, як вирішила це зробити, і хоч це й було марно, спробувала відкрити ще ширше вікно, що вже і так було відкрите навстіж, і намагалася дихати, навіть якщо то означало дихати з візуального простору, я шукала простору.
Я шукала простору.
Із тієї кімнати, висіченої в скелі будівлі, з вікна свого мінарету я бачила величезні обшири дахів, що тихо жевріли на сонці. Багатоквартирні будинки були схожі на згорблені села. За розмірами вони перевершували Іспанію.
За скелястими ущелинами, між цементом будівель, я бачила фавелу[4] на пагорбі, а ще козу, що повільно підіймалася на пагорб. Далі простягалися плоскогір’я Малої Азії. Звідти я споглядала імперію сьогодення. Там далі була протока Дарданелли. Ще далі — нерівні хребти. Твоя велична одноманітність. Твоя імперська широчінь, освітлена сонцем.
А далі починалися піски. Гола пустеля у вогні. Коли настане темрява, пустелю поглине холод, і там тремтітимеш, як буває пустельної ночі. Але вдалині мерехтіло солоне блакитне озеро. Отже, в тій стороні має бути територія великих солоних озер.
Одноманітність у мерехтливих хвилях серпанку. Крізь інші вікна балкона і на цементних терасах я бачила рух тіней і людей, що приходили і йшли, як перші ассирійські купці. Вони боролися за панування в Малій Азії.
Можливо, я розкопала майбутнє — або пробралася до давніх глибин, таких далеких, що мої руки, які їх відкопали, не могли і здогадуватися. Я стояла там, дитина, одягнена в монашу рясу, сонна дитина. Але допитлива дитина. З висоти цієї будівлі сьогодення споглядає сьогодення. Так само, як це було у другому тисячолітті до нашої ери.
А я, я вже не була допитливою дитиною. Я виросла і стала простою, як королева. Королі, сфінкси і леви — ось місто, в якому я живу, і всі вимерли. А я лишилася, затиснута однією з обвалених скель. І оскільки тиша сприйняла мене як мертву через мою нерухомість, вони всі забули про мене, вони пішли, не забравши мене, а через те, що мене вважали мертвою, я лишилася там і спостерігала. І дивилася, поки мовчання тих, хто справді помер, охоплювало мене, немов плющ проривався крізь пащі кам’яних левів.
4
Фавели — різновид нетрів у Бразилії, які слугують як помешкання для бідних мешканців міст. Можуть бути збудовані з різних матеріалів: цегли, дерева, ганчірʼя, сміття тощо, часто без електро- та водопостачання, належних санітарно-гігієнічних умов.