Я знову сіла на ліжко. Але тепер, дивлячись на таргана, я вже знала набагато більше.
Дивлячись на нього, я бачила величезні простори Лівійської пустелі в Ель-Келаа. Тарган, який випередив там мене на тисячоліття, а також випередив динозаврів. Перед тарганом я вже могла побачити вдалині Дамаск, найстаріше місто на землі. Таргани і крокодили, у Лівійській пустелі? Весь цей час я прагнула не думати про те, про що тепер думала насправді: що тарган їстівний, як омар, тарган — ракоподібний.
І у мене викликають огиду крокодили лиш коли вони повзають, адже я не крокодил. Я жахаюся тиші, в якій рухаються бугристошкірі крокодили.
Але мені потрібна огида, так само, як бруд потрібен воді для того, щоб розмножувалося те, що в ній живе. Огида веде і наповнює мене. Через огиду я бачу ніч у Галілеї. Ніч у Галілеї схожа на прогулянку в темряві розміром з пустелю. Тарган — це темний простір, що рухається.
Я досі жила пеклом, через яке все ще мала пройти, але не знала, чи там буде прохід, чи мушу залишитися в ньому. Я вже знала, що пекло — це жахливо і це добре, можливо, я захочу в ньому залишитися. Бо я бачила глибоке, давнє життя таргана. Я бачила тишу, глибоку, як обійми. Сонця в Лівійській пустелі стільки ж, наскільки воно спекотне само собою. І земля — це сонце, і як я раніше не бачила, що земля — це сонце?
І тоді це станеться — на сухій голій скелі в Лівійській пустелі — станеться кохання двох тарганів. І тепер я знаю як це. Один тарган чекає. Я бачу його коричневотіле мовчання. І от зараз, зараз бачу іншого таргана, який повільно і насилу пробивається через піски до скелі. На скелі, вода якої всохла тисячоліття тому, два сухі таргани. Один — це мовчання іншого. Вбивці, що зустрілися: світ напрочуд взаємний. Вібрація абсолютно німої пронизливості в скелі; і ми, що дійшли до цього дня, досі відлунюємо з ним.
— Я обіцяю собі одного дня таку саму тишу, я обіцяю нам те, чого зараз навчилася. Але для нас це має відбутися вночі, бо ми — істоти вологі та солоні, ми істоти морської води і сліз. Так само буде і з широко розплющеними очима тарганів, за винятком того, що це буде вночі, адже я — створіння великих, вогких глибин, я не знаю пилу сухих цистерн, і поверхня скелі — то не моя домівка.
Ми — створіння, яким потрібно пірнути в глибину, щоб там дихати, як риби пірнають у воду, щоб дихати, тільки мої глибини — в нічному повітрі. Ніч — це наш латентний стан. І там так волого, що проростають рослини. У будинках вимикають світло, щоб було краще чути цвіркунів, і щоб сарана ходила по листю, ледь торкаючись, листя, листя, листя — вночі м’яка тривога просочилася крізь жолоб повітря, порожнеча — то засіб пересування.
Так, для нас кохання не буде у пустелі посеред дня: ми ті, хто плаває, нічне повітря вологе й солодке, а ми — солоні, бо наш видих — це піт. Давним-давно мене зобразили з тобою, на стіні печери, і з тобою я плавала з її темних глибин до тепер, я пливла зі своїми незліченними віями — я була нафтою, що потекла лиш сьогодні, коли темношкіра африканка намалювала мене у моєму власному домі, змусивши мене вирости зі стіни. Сновида, як нафта, що бризкає насамкінець.
— Я клянуся, що кохання — саме таке. Я знаю, просто тому, що сиділа там і дізнавалася. Лише завдяки тарганові я знаю, що те, що у нас двох було раніше — це вже було кохання. Треба було, щоб тарган завдав мені такого болю, ніби мені виривали нігті — і тоді я не могла вже витримати тортур і зізналася, і тепер розповідаю. Я вже не витримувала і зізнаюся, що я все-таки знала правду, від якої ніколи не було користі, чи щоб комусь вона стала в нагоді, та яку я боялася б застосувати, бо я не достатньо зріла, щоб знати, як застосовувати правду, не руйнуючи себе.
Якщо ти можеш дізнатися через мене, не мучившись спершу, не будучи розполовиненим дверцятами шафи, не проламуючи свій панцир, панцир страху, який із часом всихав до кам’яного панцира, як і мій, що зламався під силою щипців, доки я не досягла своєї ніжної нейтральності — якщо ти можеш дізнатися крізь мене — тоді навчися від мене, тої, що мала лежати зовсім розкрита, втративши всі свої валізи з вигравіруваними ініціалами.
— Розгадай мене, розгадай мене, тому що холодно, так холодно, коли втратити свій панцир омара. Зігрій мене своїми здогадками, зрозумій мене, бо я себе не розумію. Я просто люблю таргана. І це пекельна любов.
Але ти боїшся, я знаю, що ти завжди боявся ритуалів. Але коли когось катують, доки людина не перетворюється на свою сутність, вона динамічно починає прагнути служити ритуалу, навіть якщо ритуал є самим лише актом самопоглинання — так само, як єдиний спосіб кадити — то розкурювати ладан. Слухай, адже я говорю серйозно, як тарган з віями. Слухай: