І в ім’я нас самих, нам було достатньо бачити принаймні, що губи щось промовляють, і ми сміялися, бо майже не звертали уваги на те. І все ж ми називали цю нечулість байдужістю й відсутністю любові.
Та, правда, я́к ми говорили! ми не говорили нічого. А все навколо миготіло, так само, коли рясні сльози течуть з очей; й усе миготіло.
У ті проміжки часу ми думали, що відпочивали від того, що бути одне одним. Справді, це було великим задоволенням не бути іншим: бо тоді у кожного з нас було двоє. Все закінчилося б разом із припиненням того, що ми називали перервою на кохання; і, оскільки воно мало закінчитись, воно нависало, тремтячи під вагою свого фіналу, вже закладеного в ньому. Я пригадую усе це, немов крізь брижі води.
О, чи могло бути так, що спочатку ми не були людьми? і що ми стали людьми з практичних міркувань? Це жахає мене, як і тебе. Бо тарган дивився на мене своїм панциром жука, з його понівеченим тілом, що повністю складалося з труб, антен і м’якого цементу — і це, безумовно, була правда щодо наших слів, це, безумовно, було життям, якого до того я знати не хотіла.
— Отже: отже, крізь двері прокляття, я з’їла життя й була з’їдена життям. Я зрозуміла, що моє царство — від світу цього. І зрозуміла крізь пекло в собі. Адже в собі я побачила, що таке пекло.
Адже в собі я побачила, що таке пекло.
Пекло — це рот, що кусає та їсть живу плоть, її кров, а той, кого з’їли, виє із радістю в очах: пекло — це біль від насолоди матерією, і під час сміху від радості сльози течуть від болю. А сльоза, що тече від сміху болю, — це протилежність спокуті. Я бачила невблаганність таргана з його ритуальною маскою. Я бачила, що пекло було таким: жорстоке прийняття болю, урочиста відсутність жалю до власного болю, любов до ритуалу життя більша, ніж любов до себе — це було пекло, де той, хто поглинав живе обличчя іншого, заглиблювався у радість болю.
Я вперше з пекельною жадібністю відчула бажання мати дітей, яких я ніколи не мала. Я хотіла відтворити не в трьох-чотирьох, а в двадцяти тисячах дітей свою органічну інфернальність, сповнену насолоди. Моє майбутнє переродження у дітях було б моєю справжньою реальністю, тобто не лише мною, а й моїм безцінним видом, якому ніколи не буде кінця. Відсутність дітей відбилася у мені судомами, ніби я зіштовхнулася із залежністю, існування якої раніше заперечувала.
У того таргана були діти, а в мене — ні: тарган міг померти, розчавлений, а я була приречена ніколи не померти, тому що якби померла хоч раз, я б померла. А я хотіла не померти, а вмирати вічно, як у найвищій насолоді від болю. Я була в пеклі, пронизаному насолодою, немов тихим дзижчанням нервів задоволення.
І все це — о, мій жаху... — все це відбувалося на широкому лоні байдужості. Усе те втрачання себе у спіралі долі, і те, що не втрачає себе. У цій безмежній долі, створеній лише із жорстокої дійсності, я, як личинка — у своїй найглибшій нелюдяності, бо до того часу я уникала моєї справжньої нелюдяності, — я і ми, як личинки, пожирали одне одного у в’язкій плоті.
І немає покарання! Ось таке пекло: немає покарання. Адже у пеклі ми возносимо до найвищої радості те, що могло бути покаранням, у цій пустелі ми перетворюємо покарання на ще один екстаз сміху зі сльозами, в пеклі ми перетворюємо покарання на очікування насолоди.
Чи це була, в такому разі, інша сторона гуманності та надії?
У пеклі, ця демонічна віра, за яку я не є відповідальною. Що є вірою в оргіастичне життя. Оргія пекельного — це апофеоз невиразного? Радість у Шабат — це радість втрати себе в атональному.
Мене досі лякало, що навіть цей найбезкарніший жах буде щедро поглинутий безоднею нескінченного часу, безоднею нескінченної висоти, глибокою безоднею Бога: поглинутий лоном байдужості.
Байдужість, що так сильно відрізняється від людської. Бо це була корислива байдужість, доконана байдужість. Напрочуд енергійна байдужість. І все в тиші, в тому моєму пеклі. Тому що сміх є частиною тиші, лише в очах виблискувала байдужа насолода, але сміх був у самій крові, і його неможливо було розчути.