— Я зробила таке зусилля, щоб оповісти собі пекло, де немає слів. Тож як я можу тепер розповісти про кохання, яке має лиш те, що відчувається, і перед яким слово «кохання» — це всього-на-всього пил на поверхні?
Пекло, через яке я пройшла — як тобі це пояснити? Це було пекло від кохання. Ах, люди вкладають ідею гріха в секс. Але який невинний і дитячий цей гріх. Саме пекло є пеклом любові. Любов — це проживання таки більшої небезпеки гріха, це проживання бруду, деградації і найгіршої з радостей. Секс — це дитячий переляк. Але як я можу розповісти собі про любов, яку пізнала тепер?
Це майже неможливо. Адже в невиразності любові — безперервна радість, немов шелестіння листя на вітрі. І я вписалася в невиразну оголеність жінки на стіні. Та сама невиразність, та, що поглинула мене згубною і жадібною радістю, це було в тій самій невиразності, в якій я тепер чула інший різновид безперервної радості кохання. Те, чим є Бог, більше проявлялося у невиразному шумі листя на вітрі, ніж у моїй давній людській молитві.
Хіба що я могла б проказати справжню молитву, і це здавалося б мені та всім іншим кабалою чорної магії, безвиразним бурмотінням.
Це бурмотіння, позбавлене будь-якого людського сенсу, було б моєю ідентичністю й заторкувало б ідентичність речей. Я знаю, що в стосунку до людини ця невиразна молитва була б жахіттям. Але стосовно того, хто є Богом, це було би — буттям.
Я була змушена увійти в пустелю, щоб із жахом зрозуміти, що пустеля жива, зрозуміти, що тарган — це життя. Я відступала, поки не усвідомила, що людське в мені поступається найглибшому життю — і щоб зробити це, я мала виявити диявольську мужність і відпустити почуття. Мені довелося уникнути надавання життю людських цінностей, щоб осягнути велич, набагато більшу, ніж людська — велич Бога. Чи просила я про найнебезпечніше і найзабороненіше? Ризикуючи власною душею, чи вимагала б я відчайдушно побачити Бога?
І тепер я немовби стояла перед Ним і не розуміла — я марно стояла перед Ним, і я знову була перед небуттям. Мені, як і всім іншим, було дано усе, та я прагнула більшого: я хотіла знати про все те. І я продала свою душу, щоб знати. Але тепер я знала, що продала її не дияволові, але, що набагато небезпечніше: Богові. І що Він дозволив мені прозріти. Та Він знав, що я не розумітиму, як бачити те, що я бачила: пояснення загадки — це лише повторення загадки. Чим Ти є? І відповідь: Ти є. Чим Ти існуєш? І відповідь: тим Ти існуєш. Я мала можливість ставити питання, та я не мала змоги почути відповідь.
Ні, я не знала навіть як поставити питання. А все ж відповідь однаково являлася мені від моменту народження. Саме через ту безперервну відповідь я, на зворотньому шляху, змушена була шукати питання, на яке вона відповідає. Тоді я заблукала в лабіринті питань, і ставила питання навмання, сподіваючись, що час від часу якесь із них буде доречним для відповіді, і тоді я зрозумію відповідь.
Але я була немов людина, яка сліпа від народження і без нікого поруч, хто бачив, не могла навіть поставити запитання про зір: вона не знала, що зір існує. Але оскільки зір дійсно існував, навіть якщо сама людина не знала, як це, і ніколи про це не чула, та людина все одно застигла б, стривожена, уважна, не вміючи запитати про те, про що вона не знала — їй би не вистачало того, що їй мало належати.
Їй би не вистачало того, що їй мало належати.
— Ні. Я не все тобі розповіла. Я все ще хотіла перевірити, чи вдасться мені хоч трохи перестати покладатися на себе. Але моє звільнення відбудеться лише за умови безсоромного визнання власного невігластва.
Тому що, сидячи на ліжку, я тоді сказала собі:
— Мені було дано все, і поглянь-но лише, чим є оте все! Це тарган, що живий і що скоро помре. А потім я подивилася на клямку на дверях. Потім подивилася на дерево шафи. Подивилася на віконне скло. Поглянь-но лише, чим є оте все: це шматки чогось, шматок заліза, шматок піску, шматок глини, шматок скла. Я сказала собі: поглянь, за що я боролася, щоб мати рівно те, що вже мала, я повзла доти, доки мені не відкрилися двері, двері до скарбниці, що я шукала: і поглянь-но: що виявилося скарбом!
Скарб був шматком металу, шматком побілки стіни, шматком матерії, що стала тарганом.
У доісторичні часи я розпочала свій шлях пустелею, і без зорі, що вела б мене, мене вела лише загибель, лише невдача — доки, майже мертва в екстазі втоми, осяяна пристрастю, я врешті знайшла скриню. І у скрині, у славетному сяйві, була захована таємниця. Найвіддаленіша таємниця у світі, непрозора, але така, що засліплювала мене сяйвом свого простого існування, славно виблискуючи й ранячи мені очі. Всередині скрині таємниця: