А поки що я вигадую твою присутність, так, одного дня я не зможу вже дозволяти собі наражатися на ризик смерті на самоті, смерть — то найбільший ризик, я не зможу переступити поріг смерті та зробити крок уперед до мого першого самозречення — так само, впродовж цієї останньої і також першої години я вигадаю твою нечутну присутність, і з тобою почну помирати, доки не навчуся не існувати сама, і тоді я зможу тебе відпустити. А доти я уявлятиму тебе, і твоє невідоме і тепле життя є моїм єдиним особистим ладом, я, що без твоєї руки відчувала б себе зараз самотньо посеред величезного простору, який відкрила для себе. Простору правди?
Але правда ніколи не мала для мене сенсу. Правда не має для мене сенсу! І саме через це я боялася її й боюся. Безпорадна, я віддаю тобі все, щоб ти зробив із цього щось радісне. Якщо заговорю до тебе, чи я тебе налякаю і втрачу? Та якщо не заговорю, то втрачу себе і, втративши себе, тебе я втрачу так чи інакше.
Правда не має сенсу, велич світу тисне на мене. Однак те, про що я могла просити і, зрештою, отримала, залишає мене нужденною, немов дитину, що блукає світом самотужки. Такою нужденною, що лише любов усього всесвіту змогла б мене втішити і наповнити; лише така любов, що сам першопочаток речей затремтів би від того, що я називаю любов’ю. Того, що я насправді просто так називаю, адже ім’я її мені невідоме.
Чи могло те, що я бачила, бути любов’ю? Та що це за любов така, сліпа, немов яйцеклітина? То це вона? Отой жах — то була любов? Любов, настільки невиразна, що — ні, поки що не хочу говорити, говорити зараз означало б накликати відчуття швидко знерухомленої у паралізуючій безпеці третьої ноги. Чи я просто відкладаю початок розмови? Чому я нічого не кажу, аби просто виграти час? Через страх. А мені потрібна мужність для того, щоб спробувати окреслити те, що відчуваю. Це ніби я маю монетку, та не знаю, у якій країні вона має цінність.
Аби зробити те, що маю намір зробити, потрібна мужність: сказати. І піти на величезний ризик знецінення мого слова. Наприкінці треба буде додати: це не те! не те! Але не треба боятися здаватися смішною, я завжди надавала перевагу меншому над більшим, бо боялася цього: це ж бо також виклик своїй гідності. Я відкладаю той момент, коли доведеться заговорити. Від страху?
І ще тому, що не маю що сказати.
Я не маю що сказати. Чому б мені тоді не замовкнути? Тому що, якщо я не видавлю із себе хоча б слово, німота, мов хвилі, поглине мене назавжди. Слово і форма стануть плотом, на якому я плистиму на хвилях німоти.
І якщо я відкладаю початок, то ще й тому, що у мене немає довідника. Розповіді інших мандрівників дають мені деяку інформацію про подорож: ця інформація геть неповна.
Я відчуваю, як мене потроху охоплює первісна свобода... Бо досі я ніколи так не боялася несмаку: написала «хвилі німоти», те, чого раніше не висловлювала просто з поваги до краси та її внутрішньої поміркованості. Я сказала «хвилі німоти», моє серце смиренно скоряється, тож приймаю. Невже я врешті позбудуся цілої системи гарного смаку? Та чи це мій єдиний здобуток? Скільки мені треба було прожити в ув’язненні, щоб тепер почуватися вільніше лише тому, що тепер я вже не боюся відсутності естетики... Я досі не можу напевне передбачити, що ще я здобула. Можливо, поступово й зрозумію. Досі, перше несміливе задоволення, яке відчуваю, — це усвідомлення того, що я втратила страх перед потворним. І ця втрата — то щось хороше. Щось солодке.
Я хочу знати, що ще я отримала втративши. Поки що не знаю: я житиму, лише ожививши себе.
Та як себе оживити? Якщо не маю слова, яке б прийшло до мене природно, щоб його вимовити. Чи мені потрібно буде підбирати слова, немов створюючи те, що зі мною сталося?
Я сама створю те, що зі мною відбулося. Просто тому, що життя не існує для звітності. Життя не тотожне проживанню. Мені доведеться творити про життя. І без брехні. Створювати — так, брехати — ні. Творити не означає вигадувати, бо це означає піти на великий ризик зіштовхнутися з реальністю. Розуміти означає творити, це мій єдиний спосіб. Доведеться докласти зусиль, щоб перекласти ті телеграфні сигнали — перекласти невідоме на невідому мені мову, навіть не знаючи, для чого ті сигнали потрібні. Я говоритиму тією мовою сновид, яка перестане бути мовою, щойно я прокинуся.
І я створю правду про те, що сталося зі мною. О, це буде радше малюнок, ніж письмо, тож я намагатимуся радше відтворити, ніж виразити. Потреба у висловлюванні щоразу зменшується. Це я теж втратила? Ні, коли я займалася скульптурою, то так само лише відтворювала, і лише руками.
Чи загублюся я серед німоти знаків? Ні, бо знаю, яка я: я не вміла бачити, не жадаючи потім більше, ніж лише бачити. Я знаю, що перелякалася б, як людина, що була сліпа, та нарешті розплющила очі і побачила. Але побачила що? Німий і неосяжний трикутник. Чи можна було би перестати вважати цю людину сліпою лише тому, що вона побачила неосяжний трикутник?