Я відправила свого янгола для того, щоб він торував для мене шлях і щоб попередив каміння, що я скоро йтиму, аби воно стало лагідніше до мого невігластва.
І це був мій найлагідніший янгол: той, що знайшов шматок речі. Він міг знайти лиш те, що було. Адже навіть коли щось падає з неба, то це метеорит, тобто шматок матерії. Мій янгол дозволяє мені поклонятися шматкові заліза або скла.
Але я маю утриматися від того, щоб дати назву цій речі. Назва — посередник, що запобігає взаємодії з річчю. Назва речі — то інтервал щодо речі. Бажання заповнити його — велике — бо очевидні речі такі марудні.
Бо очевидні речі такі марудні.
О, то ось чому я завжди певним чином любила нудьгу. І її постійну ненависність.
Тому що нудьга не має смаку і на вигляд, як сама річ. А я не була достатньо великою: лише великим людям подобається одноманітність. Взаємодія з атональним надзвуком наповнює невимовною радістю, яку може витерпіти лише плоть, що перебуває в любові. Великі люди настільки наповнені життям, що вони не лише витримують атональне, а й прагнуть його.
Раніше у своїх думках я постійно намагалася перетворити атональне в тональне, щоб розділяти нескінченне на купу кінечних, не розуміючи, що кінечне — це не кількість, а якість. І я відчувала, що є неузгодженість в усьому цьому, адже попри те, яким довгим вийде цей набір кінечностей, він не може вичерпати залишкову якість нескінченного.
А от нудьга — нудьга була єдиним способом, в який я могла відчути атональне. І я просто не знала, що мені подобалася нудьга, бо страждала від неї. А якщо йдеться про життя, то страждання не є мірилом життя: страждання є фатальним побічним продуктом, та хоч яким гострим воно було б, воно мізерне.
О, я мала б усвідомити все це набагато раніше! Я, таємною темою якої було невиразне. Мене зачаровувало невиразне обличчя; мене приваблював момент, що не був кульмінаційним. Що стосується природи, то в природі я любила її яскраву невиразність.
— О, не знаю, як тобі сказати, бо я лише тоді красномовна, коли помиляюся, помилка змушує мене сперечатися і думати. Але як із тобою говорити, якщо коли я говорю важливі речі, настає тиша? Як тобі розказати про невиразне?
Навіть у трагедії, адже справжня трагедія полягає у невблаганності її невиразності, що й є її справжньою суттю.
Іноді... іноді ми самі виявляємо невиразне: так роблять у мистецтві, у проявах тілесної любові також: виявляти невиразне означає творити. В глибині свого єства ми такі, такі щасливі! тому що немає єдиного способу налагодити зв’язок із життям, це може навіть бути шкідливо! Або болісно, або майже неможливо — і все це, все це перед тим, як померти, все це навіть коли ми не спимо! А також іноді виникає роздратування через атональне, що є глибокою радістю: надломлене атональне — це політ, що набирає висоту, — природа є розбурханим атональним, так утворилися світи: надломлене атональне.
І нехай ми дивимось на листя, таке важке і зелене, чимось занепокоєне, листя таке сліпе і таке зелене. І нехай ми відчуватимемо в своїх руках, що усе має вагу, вага не вислизає від невиразної руки. Нехай не прокинуться несвідомі, ті, поглинуті відчуттям ваги матеріального. Одним із доказів існування матерії є вага: лиш те може літати, що має вагу. І лиш те може впасти — небесний метеорит, що має вагу.
Чи все — це досі лише моє бажання насолоджуватися називанням речей? Чи це моє бажання відчути екстаз від надзвичайної краси, розуміння, надзвичайного прояву любові?
Тому що нудьга — це занадто первісне щастя! І саме через це рай для мене — нестерпний. Я не хочу раю, я сумую за пеклом! Мені не дотягнутися до раю, тому що рай позбавлений людського смаку! Він на смак, як річ, а життєво важливі речі не мають смаку, як кров у моєму роті, коли я поріжуся і висмоктую кров, мене лякає, що моя власна кров не має смаку людської крові.
І грудне молоко, що є людським, материнське молоко первісне, і воно не має смаку, воно без смаку, я куштувала його — це немов різьблене око статуї, порожнє, безвиразне, адже мистецтво хороше тоді, коли воно торкається невиразного, найгірше мистецтво — це виразне мистецтво, таке, що переступає й відкидає: шматок заліза і шматок скла, і посмішку, і крик.
— О, рука, що тримає мене, якби мені не було потрібно стільки себе, щоб творити своє життя, я б уже мала життя!
Але в людському сенсі це було б руйнуванням: проживати життя замість того, щоб проживати власне життя, заборонено. Проникнення в божественну матерію — це гріх. І цей гріх має невиправну кару: той, хто наважується розкрити цю таємницю, втрачаючи своє особисте життя, розбурхує людський світ. Я також могла облишити свої міцні підвалини в повітрі, навіть знаючи, що їх можна розібрати — якби не спокуса. І спокуса може завадити нам перебратися на інший берег.