Але чому б не лишитися всередині, не намагаючись перебратися на інший берег? Лишитися всередині — це безумство. Я не хочу лишатися всередині, бо тоді пройдений шлях до людяності, такий тривалий і поступовий, втрачає сенс.
Я не хочу втратити свою людяність! О, це боляче, її втратити, любове моя, це немов залишити ще живе тіло, що відмовляється вмирати, це наче відірваний хвіст ящірки.
Але вже було запізно. Я мала би бути більшою за мій страх, і я мала побачити, із чого була зроблена та моя людяність. О, я повинна мати таку впевненість і віру в істинну, приховану суть моєї людяності, щоб не відчувати страху побачити людське зсередини.
Щоб не відчувати страху побачити людське зсередини.
— Дай мені знову свою руку, я все ще не знаю, як втішити себе правдою.
Але — посидь-но зі мною хвилинку — найбільшою зневірою в істині людяності було б вважати, що істина може знищити людяність. Почекай на мене, почекай: я знаю, що пізніше навчуся, як вписати все це у щоденний розпорядок — не забувай, що мені також потрібне повсякденне життя!
Але подивися, моя любове, істина не може бути поганою. Істина — це істина, і саме тому, що вона незмінно є тим, чим вона є, вона мала стати для нас найбільшою запорукою, так само, як бажання нашого батька або матері є таким фатальним, що воно мало стати нашою основою. Отже, отак, розумієш? чому я маю боятися їсти хороше або погане? бо якщо вони існують, то це тому, що і вони — те, що існує.
Почекай на мене, я знаю, що йду туди, де боляче, бо втрачаю, що мала, але зачекай, я протримаюся ще трошки. Хтозна, можливо, від усього цього народиться ім’я! ім’я без слова, яке попри те закладе істину у моє людське становлення.
Не бійся так, як я боюся: в тому, щоб побачити життя у його власній плазмі, в його ж крові, не має бути нічого поганого. Це небезпечно, це гріховно, але це не може бути погано, бо ми створені із цієї плазми.
— Послухай, не бійся: пам’ятай, що я з’їла заборонений плід, та все ж мене не обпалила оргія буття. Отож, послухай: це означає, що я знайду прихисток і навіть більше: ніж якби не торкалася плоду життя... Послухай, це тому, що я пірнула в безодню, бо я починаю любити безодню, з якої я створена. Ідентичність може бути небезпечною через велике задоволення, що може перетворитися на просто задоволення. Але тепер я приймаю почуття любові!
І це не небезпечно, я клянуся, що це не небезпечно.
Бо стан благодаті існує завжди: ми завжди спасенні. Усі перебувають у стані благодаті. Людину п’янить, коли вона усвідомлює, що вона в благодаті, відчуття, що ти в благодаті — це дар, і мало хто наважується пізнати його. Але небезпеки згинути немає, тепер я знаю: стан благодаті — притаманний людині.
— Послухай, я звикла лише переборювати. Для мене надія була відтермінуванням. Я ніколи не полишала свою душу напризволяще, і я швидко самоорганізовувалася в людину, бо втратити людську подобу — надто великий ризик. Але тепер бачу, що насправді відбувалося зі мною: моя віра була така мала, що я всього-на-всього вигадала майбутнє, так мало вірила у те, що існує, що відкладала власне життя й майбутнє.
Але тепер я виявила, що навіть не обов’язково мати надію.
Це набагато серйозніше. О, знаю, що я знову вплутуюся у небезпечні речі і що мені варто припинити ці розмови із самою собою. Не варто говорити, що надія не потрібна, бо безнадія може перетворитися — бо я слабка — на засіб знищення. А для тебе вона може перетворитися на цілком придатну нищівну зброю.
Я не одразу могла зрозуміти, як і ти, що відмовитися від надії — насправді означає дію, миттєву. Ні, не руйнівну, зачекай, дай мені зрозуміти себе. Це заборонена тема не тому, що це щось погане, а тому, що через це ми наражаємося на ризик.
Я знаю, що якщо покину те, що було цілим життям, побудованим на надії, я знаю, що покинути це все — заради більшого — аби бути живим, покинути все — так само боляче, ніби розставання із ненародженою дитиною. Дитина — та ще не народжена дитина, лише надія на її народження, і це пригнічує.
Але я знаю, що я хочу і не хочу стримувати себе водночас. Це немов перебувати у передсмертній агонії: щось хоче вивільнитися зі смертю й водночас боїться покинути безпечний прихисток тіла. Я знаю, що говорити про безнадію — небезпечно, але послухай — всередині мене відбувається глибока алхімія, і вона народжувалася у пекельному вогні. І це дає мені найбільше право: право на помилку.