О, любове моя, матерія дуже делікатна. Ми забагато топчемося по ній своїми людськими лапами, а то й почуттями. Лише делікатність невинності або делікатність втаємниченого — те, що допоможе пізнати її, майже позбавлену смаку. Колись мені до всього потрібна була приправа, та ось я оминула річ і скуштувала саму приправу.
Я не могла відчути смак картоплі, адже картопля — майже земна матерія; картопля настільки делікатна, що через те, що не вмію жити на рівні делікатності ледь земного смаку картоплі — я поклала поверх неї свою людську лапу і руйнувала її делікатність живої істоти. Адже жива матерія така невинна.
А як щодо моєї власної невинності? Вона болить мені. Бо я також знаю, що на суто людському рівні, невинність — це жорстокість, притаманна тарганові, властива процесу повільного помирання без болю; подолання болю — то найвища жорстокість. І я боюся цього, я надзвичайно моральна. Але тепер я знаю, що мені потрібна набагато більша сміливість: сміливість мати іншу мораль, настільки вільну, що я сама не розумію її й вона лякає мене.
— О, я не забула про тебе, найдавніший зі спогадів у моїй пам’яті. Я бачу тебе знову, як ти з’єднуєш електричні дроти, щоб полагодити розетку, з такою обережністю звіряючи позитивний і негативний полюси і так дбайливо ставлячись до речей.
Я не знала, що так багато навчилась від тебе. Чого я навчилась? Я навчилась спостерігати, як людина з’єднує електричні дроти. Я навчилася дивитися, як одного разу ти лагодив поламаний стілець. Твоя фізична енергія була твоєю найделікатнішою енергією.
— Ти був найстаршим з-поміж людей, яких я знала. Ти був монотонністю мого вічного кохання, а я цього не знала. Я сумувала за тобою так само, як нудьгую на свята. На що це було схоже? Це було, неначе вода, що стікає кам’яним фонтаном, і роки, розмежовані на гладкому камені, мох, напівпросякнутий потоком води, і хмара вгорі, і коханий чоловік, що відпочиває, і застигле кохання, було свято і тиша в польоті комарів. І таке досяжне теперішнє. І моя ще ледь знудьгована свобода, достаток, достаток тіла, яке не просить і не потребує.
Я не розуміла, як розпізнати, що то було ніжне кохання. Та мені воно здавалося нудним. Це дійсно була нудьга. Це був пошук із ким пограти, наче бажання заглибитися в повітря, увійти у глибший зв’язок з повітрям, повітрям, що не призначене для заглиблення, яке зрештою існує само собою.
Не знаю, я пам’ятаю, що це було свято. О, як же сильно тоді прагнула страждати: це відволікло б мене від того великого божественного вакууму, в якому я була з тобою. Я, богиня, що відпочиває; ти на Олімпі. Велика нудьга й позіхання від щастя? Віддаль за віддаллю і досі віддаль — достаток простору, який дарує свято. Те розгортання спокійної енергії я навіть не усвідомлювала. Той уже не спраглий поцілунок у відсторонене чоло коханого, що відпочиває, задумливий поцілунок уже коханого чоловіка. Це було національне свято. Підняті прапори.
Але спадала ніч. І я не могла витримати повільного перетворення чогось, що поступово перетворювалося на щось таке саме одноманітне, просто додаючи ще одну таку саму краплю часу. Пам’ятаю, я сказала тобі:
— У мене трохи болить живіт, — промовила я, дихаючи, як із якогось переситу. — Що робитимемо сьогодні ввечері?
— Нічого, — відповів ти, настільки мудріший за мене, — нічого, сьогодні свято. — Сказав ти, чоловік, що делікатно ставився до речей і до часу.
Глибока нудьга — як велике кохання — звела нас разом. І наступного ранку, дуже рано, світ став моїм. Крила речей були розкриті, вдень мало бути спекотно, це вже можна було відчути через свіжий піт тих, хто прокинувся після теплої ночі, як у лікарні, де хворі прокидаються досі живими.
Однак усе це було занадто тонким для моєї людської лапи. А я, я хотіла краси.
Але тепер у мене є мораль, яка обходиться без краси. Доведеться з ностальгією попрощатися з красою. Краса була для мене м’якою приманкою, вона була способом, в який я, слабка і поважна, прикрашала цю річ, щоб витримати її суть.
Але тепер мій світ — той, який я раніше називала потворним або одноманітним — для мене тепер ні потворний, ні одноманітний. Я гризла землю й їла підлогу, та пережила це, я витримала цю вакханалію, і через моральний жах від усвідомлення, що земля, погризена мною, так само відчувала задоволення. Моя оргія насправді народжується з мого пуританства: задоволення ображало мене, і від образи я шукала ще більше задоволення. Однак це мій теперішній світ, раніше я б радше назвала його жорстоким.
Бо те, що вода не має смаку — знущання, так само є знущанням відсутність кольору в шматку скла. Знущання, яке ще жорстокіше через те, що інертне.