Але я знаю, що маю зректися себе: взаємодія з матерією має відбуватися через шепіт, а щоб говорити до Бога, я маю скласти роз’єднані склади. Моя потреба постала з того, що я втратила нелюдське — мене вигнали з раю, коли я стала людиною. І справжня молитва — це німий нелюдський ораторій.
Ні, я не маю піднестися через молитву: я маю, наповнена, перетворитися на яскраве ніщо. У тому, про що я говорю до Бога, не має бути сенсу! Якщо в цьому є сенс, то це тому, що я роблю помилку.
О, зрозумій мене правильно: я нічого не забираю від тебе. Натомість вимагаю від тебе. Знаю, що здається, ніби я відмовляюся від твоєї і своєї людяності. Але все навпаки: чого я прагну — то жити тим першопочатком, споконвічним, яке й привело до того, що деякі речі сягнули того рівня, на якому прагнуть бути людьми. Сама ж я хочу жити, як те найскладніше, що є в людині: жити як зародок нейтральної любові, адже саме із цього джерела почало народжуватися те, що згодом спотворилося в сентиментальностях до такої міри, що в самій серцевині було задушене збагаченням і розчавлене всередині нас людською лапою. Ця любов набагато більша за ту, якої я вимагаю від себе: це настільки величніше життя, що в ньому навіть нема краси.
Тепер я маю ту важку мужність, яка болить мені, як плоть, що змінюється під час пологів.
Але ні. Я ще не все розповіла.
Не зовсім так, що я збираюся зараз розповісти — це все, що лишилося. У цій моїй розповіді мені самій бракує набагато більше: наприклад, не вистачає батька і матері; я досі не мала сміливості вшанувати їх; бракує й стількох принижень, які я пережила і не згадую про них, бо покірний лиш той, хто cкромний, і замість говорити про приниження я маю говорити про те, як мені не вистачає покірності; а покірність — це набагато більше, ніж почуття, це реальність, на яку дивишся з хоча б трохи здоровим глуздом.
Лишилося ще багато про що розповісти. Але є дещо, що конче треба сказати.
(Що я знаю напевне: якщо дійду до кінця цієї історії, то не завтра, а сьогодні їстиму і танцюватиму в «Топ-Бамбіно», мені конче потрібно веселитися і відволіктися. Я одягну нову синю сукню, яка робить мене худішою і виразнішою, зателефоную Карлосу, Жозефіні, Антоніо, я вже й не пам’ятаю, хто із цих двох чоловіків, як я думала, був закоханий в мене, чи обидва були, я їстиму креветки і не думатиму ні про що, і я знаю, чому їстиму креветки, сьогодні, сьогодні ввечері моє повсякденне життя відновиться, і до кінця днів мені буде потрібна моя легка і солодка, добродушна вульгарність, мені, як і усім, потрібно забутися).
Але я ще не все розповіла.
Але я ще не все розповіла.
Я не розповіла, як, сидячи там нерухомо, я все ще з великою відразою, так, досі з відразою, дивилася на жовтувато-білу масу поверх сірого таргана. І я знала, що поки відчуватиму ту відразу, світ утікатиме від мене, і я втікатиму від себе. Знала, що відчувати відразу до тарганів було в своїй суті чимось хибним у житті. Якщо для мене є відразливою лише думка про поцілунок прокаженого, то це означає, що я втратила первісне життя в собі... адже відраза суперечила мені, суперечила моєму єству.
Тоді те, про що я із жалю до себе не хотіла думати, я врешті почала обдумувати. Я не могла вже стримуватися, думала, що тепер насправді міркую.
Тепер, із жалю до вигаданої руки, яку тримала в своїй, із жалю до того, що мене не зрозуміють, не хочу брати її із собою у той жах, в який вчора занурилася сама.
Бо тепер знаю: настав момент не лише зрозуміти, що я вже не можу перейти межу, але що я дійсно вже не мушу переходити. І отримати нарешті те, що, як вважала досі, мало бути завтра. Я намагаюся порятувати тебе, але не можу.
Адже спокута має бути в самій речі. І спокутою у самій речі в моєму випадку означало покласти білу матерію таргана собі до рота.
Від самої лише думки про це я заплющила очі з такою силою, якби хтось замкнув собі рота, а зуби зціпила так, що ще трохи — і вони б розкришилися у мене в роті. Мої нутрощі сказали «ні», моє тіло відторгнуло тіло таргана.
Я перестала пітніти; стала знову сухою, як була. Я намагалася виправдати свою відразу. Чому я маю відчувати відразу до маси, що вийшла з таргана? Хіба я не пила біле молоко, що є рідкою масою від матері? І коли я пила те, що було з її материнського тіла, хіба я не називала це, без слів, любов’ю? Але мої міркування нікуди мене не привели, крім того, щоб сидіти зі зціпленими зубами, ніби вони були із желейної маси.
Я не могла.
Існував лише один спосіб таке зробити: якби я дала сама собі гіпнотичний наказ, а тоді заснула і робила б так, як робить сновида — і, розплющивши очі, я б виявила, що все вже було «зроблено», і це було б немов поганий сон, від якого прокидаєшся, відчуваючи себе вільною, бо життя уві сні було аж настільки гіршим.