Але я знала, що мала зробити це в інакший спосіб. Я знала, що мені доведеться з’їсти таргана, але з’їсти цілком, з’їсти навіть свій власний страх. Лише таким чином я б отримала те, що раптом здалося мені антигріхом: з’їсти таргана — це антигріх, гріх був би моїм легким очищенням.
Антигріх. Але якою ціною.
Ціною мого переживання відчуття смерті.
Я підвелася і зробила крок уперед з рішучістю не суїцидалки — вбивці самої себе.
Я знову спітніла, вкрилася потом з ніг до голови, мої липкі пальці ховалися у мої капці, а корені мого волосся розм’якли від того слизу, що був моїм новим потом, потом, який я не впізнала і який мав такий запах, як той, що з’являється із сухої землі після перших дощів. Проте цей глибокий піт оживив мене, я повільно плавала у найстарішому бульйоні своєї культури, піт був планктоном, пневмою та pabulum vitae[10], однак я — була, була собою.
Ні, мій любий, це не було добре в тому сенсі, в якому ми вживаємо це слово. Це саме те, що ми називаємо жахливим. Дійсно, це дуже, дуже жахливо. Тому що мій першопочаток, який я спробувала лише зараз, мав смак бульби картоплі, змішаної із землею, з якої її щойно дістали. Тим не менше, цей поганий смак мав дивну витонченість життя, яку я можу зрозуміти лише якщо знову відчую її, і зможу пояснити, лише відчувши.
Я зробила ще один крок уперед. Але замість того, щоб рухатися далі, я раптом виблювала хліб і молоко, які з’їла вранці на сніданок.
Повністю приголомшена бурхливою блювотою, якій навіть не передувало відчуття попереджувальної нудоти, розчарована в собі, вражена нестачею сили для здійснення жесту, що здавався мені єдиною річчю, яка може знову возз’єднати воєдино моє тіло з душею.
Після нападу блювоти мені стало легко, моє чоло відчуло полегшення, і я заспокоїлася.
Що було гірше: тепер я мала з’їсти таргана, але без попередньої екзальтації, тієї екзальтації, яка б діяла на мене як гіпноз: я виблювала свою екзальтацію. І несподівано, після цієї революції, тобто блювання, я відчула себе фізично просто дівчинкою. Так і мало бути, такий стан, як у дівчинки, безтурботно щасливої, я мала з’їсти пасту з таргана.
Отож, я рушила вперед.
Моя радість і мій сором з’явилися, коли я прокинулася від непритомності. Ні, це була не непритомність. Це було більше схоже на запаморочення, тому що я досі ще стояла, спираючись рукою на шафу. Запаморочення, яке змусило мене втратити лік моментів і контроль часу. Але я знала, навіть не думавши, що, поки тривало моє запаморочення, «щось трапилося».
Я не хотіла думати про це, але я знала. Я боялася відчути в роті те, що відчувала. Я боялася провести рукою по губах і відчути сліди. І боялася поглянути на таргана, який зараз, напевне, мав менше білої маси на своїй непрозорій спині...
Мені було соромно, що мені запаморочилося в голові і я знепритомніла, щоб робити те, про що я уже ніколи б не дізналася, як я це зробила — адже перш ніж зробити це, припинила перейматися цим. Я і так не хотіла «знати».
Отже, так це робилося? «У невіданні» — чи таким чином відбувалися найглибші події? Чи щось завжди, завжди має остаточно померти, щоб щось дійсно живе мало змогу статися? Чи я повинна була не знати, що була жива? Секретом до того, щоб ніколи не втікати від більшого життя, була таємниця жити, немов сновида?
Чи було життя сновиди остаточним актом довіри? Актом закривання очей від запаморочення, коли ніколи не знаєш, що відбулося.
Як трансцендентність. Трансцендентність, яка є спогадом про минуле, сьогодення чи майбутнє. Трансцендентність для мене була єдиним способом досягти бажаного? Тому що навіть у процесі поїдання таргана я зробила це, бо вийшла за межі самого акту поїдання. А тепер лишився лише туманний спогад про жах, лишилася лише ідея.
Доки спогад не набув такої сили, що моє тіло залементувало всередині.
Я почала шкребти нігтями об стіну: тепер я відчувала поганий смак у своєму роті, а тоді почала плюватися, люто випльовуючи той смак невідомо чого, смак «нічого», який при цьому все ж здавався мені майже солодким, ніби пелюстки якоїсь квітки, смак самої себе — я випльовувала себе, так і не досягнувши того відчуття, що нарешті виплювала всю свою душу. «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий [...] А що ти лі́теплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст»[11], — це було Обʼявлення святого Івана Богослова, і слова, що мали стосуватися інших речей, яких уже й не пам’ятала, фраза вирвалася до мене із глибин моєї пам’яті, як пояснення тої гидоти, яку я з’їла — і плювалася.