Я жадібна до світу, я визначилася зі своїми бажаннями, сьогодні ввечері танцюватиму і їстиму, одягну не синю сукню, а чорно-білу. Але водночас, мені нічого не потрібно. Мені не потрібно навіть, щоб існували дерева. Тепер я знаю про спосіб, в який можна обходитися без усього — і також без любові природи навколо, речей. Спосіб, який працює без мене. Хоча, що стосується моїх бажань, моїх пристрастей, самої можливості торкатися дерева — вони залишаються для мене такою ж потребою, як щоденна їжа.
Деперсоналізація як позбавлення від непотрібної особистості — втрата всього, що можна втратити, досі продовжуючи існувати. Потроху забирати в себе, з таким обережним зусиллям, щоб не відчувати болю, забираючи у себе, ніби скидаючи власну шкіру, характеристики. Все, що мене характеризує — це лише спосіб, в який мене найлегше побачити іншим людям і, в кінцевому підсумку, так найпростіше для мене ж побачити себе очима інших. Як у той момент, коли я побачила, що тарган — це тарган, що втілює усіх тарганів, тож я так само хочу знайти в собі жінку, яка вмістила б усіх жінок.
Деперсоналізація як велика об’єктивізація себе самої. Найбільша екстеріоризація[13], якої можна досягти. Кожен, кого заторкнула деперсоналізація, впізнає іншого у будь-якому вигляді: перший крок стосовно іншого — це впізнати в собі людину, що втілює усіх людей. Кожна жінка — це жінка, яка вміщує в собі усіх жінок, кожен чоловік — це чоловік-уособлення усіх чоловіків, і кожен із них міг постати там, де судять людський рід. Але тільки в іманентності, оскільки лише деякі досягають того рівня самоусвідомлення, щоб упізнати себе в інших. І тоді, у простому факті їх існування, вони виявлять наше спільне.
Те, чим живеш — і через те, що воно не має імені, його промовляє лише німота, — це те, до чого наближаюся через велику кількість можливостей стати іншою. Не тому, що потім я можу віднайти ім’я імен і перетворити те, чого не можна відчути, на щось зрозуміле — але тому, що я позначаю невідчутне як невідчутне, і тоді подих відновлюється знову, як вогник свічки.
Поступова дегероїзація[14] себе — це справжня робота, яка здійснюється під видимою роботою, життя — це таємна місія. Справжнє життя настільки таємниче, що навіть мені, яка помирає від нього, не можна довірити пароль, я помираю, не знаючи від чого. А таємниця полягає в тому, що лише якщо місія буде виконана, я побачу, дуже раптово, що народилася із цією місією, і що все життя — це таємна місія.
Дегероїзація мене самої підриває мою будівлю під землею, це поза моєю волею, немов непочутий поклик. Доки нарешті мені не відкриється, що моє життя в мені не має мого імені.
Я також не маю імені, і це і є моє ім’я. І оскільки моя деперсоналізація сягає моменту позбавлення мене імені, я відгукуюся щоразу, коли хтось каже: «я».
Дегероїзація — це велика невдача життя. Не кожен може її зазнати, адже це потребує важкої роботи, спочатку треба болісно підійматися нагору, щоб досягти висоти, з якої можна впасти — я можу досягти лише деперсоналізації німоти, якщо спочатку я створила свій власний голос. Мої цивілізації були необхідні мені, щоб я могла звестися вгору, щоб сягнути піку, з якого можна було б спуститися. Саме через втрату голосу людина вперше чує власну німоту, а також німоту інших, і німоту речей, і приймає її як найдостовірнішу мову. Лише тоді приймається людська природа, приймається з її дивовижними тортурами, де біль — це те, чим ми є, а не те, що трапляється з нами. І наш стан приймається як єдиноможливий, оскільки існує лише він, і більш нічого. І оскільки його проживання — це наша пристрасть. Стан людини — це страждання Христові.
О, але щоб досягти німоти, потрібні такі великі зусилля голосу. Мій голос — це шлях, через який я шукатиму реальність; реальність до моєї мови існує як невисловлювана думка, але волею долі мені потрібно було знати, про що мислить думка. Реальність передує голосу, який шукає її, як земля передує дереву, як світ передує людині, як море передує вигляду моря, життя передує любові, матерія тіла передує тілу, і, своєю чергою, одного дня мова передуватиме владі тиші.
Я маю до тієї міри, до якої називаю речі — і це розкіш володіння мовою. Але я маю набагато більше, до тієї міри, що я не можу означити. Реальність — це сировина, мова — це засіб, в який я її шукаю — і тепер я її не знаходжу. І саме через те, що шукаю і не знаходжу її, народжується те, чого я не знала, й я одразу впізнаю це. Мова — це моє людське зусилля. Волею долі я маю шукати і волею долі із цих пошуків повертаюся з порожніми руками. Але я повертаюся з невимовним. Невимовне може бути дано мені лише через фіаско моєї мови. Лише коли конструкція буде зруйнована, я отримаю те, що вона не змогла охопити.
13
Екстреріоризація — психологічне явище (процес), коли внутрішній психологічний стан людини отримує зовнішнє вираження. Наприклад, процес створення художником картини.