Попри все я ніколи не знала і досі не знаю, яким було моє мовчання раніше. Іноді, дивлячись на фотографію, зроблену десь на пляжі або на вечірці, я з легкою іронією зауважувала, що саме виказувало про мене це усміхнене затемнене обличчя: мовчання. Мовчання і долю, що тікали від мене, від мене, ієрогліфічного уламка імперії, живої чи мертвої. Споглядаючи портрет, я бачила таємницю. Ні. Я облишу рештки свого поганого смаку, я вправлятимуся у мужності, жити — це не мужність; знати, що живеш — це мужність, — і розповім, що на своїй фотографії я побачила Таємницю. Несподіванка ледь мене вразила, лиш тепер я знаю, що вразила мене саме несподіванка: просто в усміхнених очах була тиша, яку я бачила лише в озерах, а чула лише в самій тиші.
Отож, доти мені б ніколи не спало на думку, що одного дня я натраплю на цю тишу. Вибух тиші. Я кинула погляд на сфотографоване обличчя, і на мить із цього безвиразного обличчя так само без жодного виразу на мене поглянув світ. Чи це — саме це — був мій найщільніший контакт із самою собою? Найбільше мовчазне заглиблення, до якого я наближалася, мій сліпий і найбезпосередніший зв’язок зі світом. Решта — решта завжди було просто пошуком ладу всередині себе, тепер я знаю, о, тепер я знаю. Решта була способом, у який я поволі перетворювалася на людину з моїм іменем. І так воно стало моїм ім’ям. Достатньо побачити ініціали Г. Х. на шкірі моїх валіз, це я. Від інших я також не вимагала нічого більшого, ніж простого відбитку ініціалів їхніх імен. До того ж психологія ніколи не входила до кола моїх інтересів. Я не розділяю погляду науки психології на речі, і зараз так само цього не підтримую: це інструмент, який просто порушує межі. Гадаю, я виросла з того, щоб вивчати психологію, ще відтоді, як була підлітком.
Г. Х., мушу сказати, прожила немало, з нею сталося багато подій. Можливо, я надто поспішала прожити все, що мала, щоб мені вистачило часу... жити без подій? жити. Я рано виконала зобов’язання своїх почуттів, я рано й раптово пізнала болі і радощі, щоб швидко звільнитися від принаймні моєї людської долі? і звільнити себе для пошуків своєї трагедії.
Десь була моя трагедія. Де була моя справжня доля? та, що не всього-на-всього сюжет мого життя. Трагедія — найвеличніша з пригод — ніколи не станеться зі мною. Все, що я знала — це моя особиста доля. І все, чого я прагнула.
Я поширюю навколо спокій, який з’являється певною мірою від усвідомлення того, що означає бути Г. Х., принаймні на валізах. Також я набула досвіду для свого так званого внутрішнього життя без зайвих міркувань: ставлюся до себе так, як ставляться до мене інші, я така, якою мене бачать інші. Коли я була сама, не скочувалася донизу, а ставала лише на одну позначку меншою за ту, якою була з іншими, і це завжди було моєю здоровою природністю. І в тому особлива краса. Отже, безодню можна було побачити тільки в моїх портретах? безодня.
Безодня ніщоти. Лише це велике і порожнє ніщо: безодня.
Я поводжуся так, як ті, про кого кажуть «вона знайшла себе». Заняття скульптурою протягом невизначеного часу з перервами також дарували мені минуле і сьогодення, що давало змогу іншим «вмістити» мене: про мене говорять як про ту, хто створює скульптури, які можна було б вважати непоганими, якби в них не було стільки аматорства. Такий суспільний статус має велике значення для жінки, тож для себе і для інших я перебуваю посередині — поміж чоловіками і жінками, в соціальному контексті. Що дає мені змогу набагато вільніше відчути себе жінкою, бо й сама я не надто переймалася тим, як нею бути.
Що стосується мого так званого інтимного життя, то, можливо, це також спорадичні заняття скульптурою надали йому легкого відтінку передкульмінації: можливо, через ту особливу увагу, яку привертає навіть бездарне мистецтво. Або через те, що у мене був досвід терпляче виснажувати матеріал, доки він поступово не перетворювався на іманентну скульптуру; або тому, що такою була (знову ж таки, через скульптуру) вимушена об’єктивна реальність мати справу з тим, що вже не було мною.
Усе це надало мені легкого відтінку передкульмінації людини, яка знає: якщо прислухатися уважно до об’єктів, то вони певною мірою стануть її частиною, та водночас залишаться тим, чим були. Можливо, саме цю тінь передкульмінації я бачила на усміхненому обличчі привида, чиїм словом є безвиразне мовчання, всі портрети всіх людей — це портрети Мони Лізи.
І це все, що я можу сказати про себе? Що я «щира»? Так, відносно. Я не брешу, щоб створювати неправдиві істини. Але занадто часто використовую істину як привід. Привід, щоб збрехати? Я могла б розповідати собі речі, що лестили б мені, а також додати розповідь про обмеженість. Та треба бути обережною, щоб не сплутати вади з істиною. Я боюся того, до чого мене може привести щирість: моєї так званої шляхетності, яку я оминаю, мого так званого паскудства, яке теж оминаю. Що щирішою я була, то більше мені хотілося лестити собі якиюсь випадковою шляхетністю, а особливо — випадковим паскудством. Єдине, до чого щирість не спонукає мене — це вихвалятися своєю дріб’язковістю. Це я оминаю також, і не лише через те, що не прощаю собі чогось, я пробачала собі все, значне і вагоме. Дріб’язковість я теж оминаю, тому що для мене сповідь, навіть болісна, часто прирівнюється до марнославства.