Рудольф КАСНЕР
Притчі
Середина
УЧЕНЬ. Коли роздягаєш артишок або цибулину, то завжди залишається артишок або цибулина, тільки трохи менші. Ось я й подумав, що коли роздягти світ, аби дізнатись, який він, то знову вийде світ, світ у світі. Що ж містить у собі світ і ий його остаточний стан, — скажи, якщо знаєш про це краще?
ВЧИТЕЛЬ. Це водночас дуже легко і дуже важко, тобто це безмежно легко й безмежно важко, — наче любити бога. Обертання — початок і кінець світу, колообіг — його середина.
УЧЕНЬ. Бог перебуває у цій середині і в самому світі. Це добре знати, що бог усередині.
ВЧИТЕЛЬ. У самій середині?
УЧЕНЬ. У самій середині.
ВЧИТЕЛЬ. У самій середині живе горбатий карлик, живе сліпа мавпа, живе потвора, що гризе своє власне серце!
УЧЕНЬ. Чому потвора гризе своє власне серце?
ВЧИТЕЛЬ. Тому що тебе, котрий стоїть на самому краєчку цього всесвіту, що весь час розширяється, не вгризеш. І карлик горбатий тому, що ти стрункий, і мавпа сліпа тому, що ти зрячий.
Недоречний
У нього великі вуха, — ти вважаєш, мати такі великі вуха недоречно? Авжеж. Але так само недоречними виглядають і надто великі руки або широкі ніздрі. Його не обійшло ні те, ні те. Та й ноги у нього завеликі. Це теж нескромно. Ще б пак. Увесь він, тобто все в ньому задовге. По-моєму, все в ньому втратило співмірність, усе мовби покинуте напризволяще, усе недоречне. Невже ж він і сам недоречний? Невже він і справді такий чи лише нам таким видається? На це питання відповісти важче. Та подивіться лише на його рота! Як він (іноді за одну мить) затуляється, стискається, зашморгується! Мовби хоче ввібрати у себе все, що вибовкали його вуха, його ніздрі, його ноги. І майже водночас він мовби усього цього зрікається! Так і хочеться сказати: те, чого він зрікається, те й смакує. Бо там, де зникає співмірність, з'являється зречення. Нічого спільного тут із тваринною зовнішністю. Адже жирафиній довжелезній шиї хіба що маленький хвостик на протилежному кінці тулуба може дорікати у зреченні. Але це має стільки спільного із зреченням, скільки довга жирафина шия із недоречністю.
Людина і дзеркало
Людина стала перед дзеркалом і мовила: «Дзеркало, покажи мене такою, якою я є. Я хочу дізнатись, яка я».
Дзеркало було, як завжди, дуже люб'язне й ввічливе, і тому чемно відповіло:
«Дивись, і побачиш, яка ти».
Людина й подумала: що ж, спробую бути такою, як я є, не більше й не менше, — і подивилась у дзеркало. Та у відповідь дзеркало лише хихикнуло й тенькнуло, ніби ховаючись десь за людиною.
— Зачекай, дзеркало! — вигукнула людина, озираючись навкруги. — Коли ти смієшся, я не можу розгледіти, яка я. Чому ти смієшся?
— Де тобі знати! Адже ти так кривлялася, що я мусило не лише розсміятись, а й сховатися за тобою, щоб ти не сміялася й з мене. Анумо, спробуймо ще раз! — запропонувало дзеркало.
І знову дзеркало розсміялось, і цього разу досить голосно, і знову тенькнуло, як тоді, коли воно ховалося за людиною.
— Ти знову смієшся, навіть коли я навмисне набираю більш серйозного вигляду, ніж маю насправді! — вигукнула людина й тупнула ногою об підлогу.
— Я нічого не знаю про це. Просто на цей раз ти мала досить огидну міну. Я мусило розсміятись ще дужче і сховатися за тобою, щоб ти не казала потім, ніби я тебе обманюю. Спробуймо втретє, може, мені тепер пощастить утриматися від сміху! — запропонувало дзеркало.
Людина втрете подивилась у дзеркало і в ту ж мить відвела погляд; вона насторожилась, нашорошила вуха, заплющила очі й прислухалась: чи то дзеркало лише тамує сміх, чи то воно справді не сміється. Нічого не почула людина. Все було тихо. «Так, тепер воно справді не сміється!»— вирішила людина і, потерши руки, підморгнула й вигукнула, сміючись:
— А тепер, дзеркало, скажи: зараз я теж кривляюсь? — і подивилася в дзеркало. І тоді воно гучно розсміялось, але не тенькнуло, як колись, ховаючись від людини, а вигукнуло:
— Мабуть, за першим разом, коли ти сміялась та озиралася навкруги, я й справді тебе не розгледіло. Певно, саме тоді ти й була такою, якою ти є.
Оскаженівши від люті, людина зірвала зі стіни дзеркало, жбурнула його на підлогу, та так, що воно розлетілося на тисячу скалок, і вигукнула:
— Ось я яка, ось я яка, щоб ти знало!
Поетова кохана
І поетова кохана розсудила так: «Оскільки він назвав мене своєю коханою, то тепер я покінчу з тим, про що він ще пам'ятає, і з тим, що було до того, як він назвав мене своєю коханою, і зроблюся ще невідпорнішою й прекраснішою в його очах, і він забуде все, про що ще пам'ятає і що було до того, як він назвав мене своєю коханою».
І поетова кохана пішла й покінчила з тим, про що ще пам'ятав поет, і з тим, що було до того, як він назвав її своєю коханою; і повернулась вона, і зробилася ще красивішою, і вуста її стали ще червоніші, наче від крові усього того, з чим вона покінчила.
Але поет забув її, він уже ніби й не бачив ані її краси, ані її вуст, червоних од крові усього того, про що пам'ятав поет.
І поетова кохана пішла й покінчила з собою.
Фіглявий
«Якщо мені пощастить і я заволодію найпрекраснішою з-поміж жінок, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!» — вигукнув, кривляючись, Фортунатус.
Коли ж йому справді пощастило і він заволодів найпрекраснішою з-поміж жінок, Фортунатус неабияк здивувався, принишк і почав дожидатися смерті.
Та смерть не прийшла, і Фортунатус знову посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: «Якщо мені пощастить і я заволодію купою грошей, і люди почнуть служити мені і вклонятися при зустрічі, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!»
Йому пощастило, і він виграв стільки грошей, що люди почали справді йому служити і вклонятися при зустрічі, через що Фортунатус знову здивувався й принишк, чекаючи смерті.
Та смерть не прийшла, і Фортунатус втретє посмілішав і знову почав блазнювати, вигукуючи: «Якщо мені пощастить і я прославлюся так, що люди прийдуть до мене і скажуть, що я на віки вічні залишусь у їхній пам'яті, воістину, смерте, віддам тобі своє життя. Клянусь!»
Йому пощастило і втретє — він прославився так, що люди справді прийшли до нього й сказали, що завжди пам'ятатимуть про нього, і неабияк здивувався Фортунатус, принишк знову й заходився чекати смерті.
І смерть нарешті прийшла, Фортунатус упізнав її, впав навколішки, вчепився в її залізні ноги і зі страхом зазирнув у її мертві очі, захотів посміхнутися і не зміг — затрусився всім тілом і безкровними вустами прошепотів: «Це була тільки гра, смерте… Давай продовжимо…»
Та смерть відкинула геть чіпкі руки Фортунатуса і, наступивши йому на потилицю, наче на гидкого черв'яка, що прилип до ніг, зіштовхнула його мертве тіло з дороги живих.
Мати
У великому індійському місті жив колись багатий раджа. Мав він багато жінок і від кожної він мав сина. І всі його сини любили один одного і своїх матерів, і лише Махадасу вони ненавиділи, тому що його мати була рабинею раджі, їхнього батька, і Махадаса не знав своєї матері. І сини багатого раджі називали Махадасу, свого брата, сином повії, знущалися з нього, доки не вигнали його з батьківського дому.
Довго блукав Махадаса світом, аж нарешті зустрівся йому у лісі старезний дід, про якого казали в народі, що йому відкрита вся правда. Махадаса розповів мудрецеві про те, що мати в нього була рабинею багатого раджі, його батька, і тому брати вижили його з батьківського дому. Пожалів мудрець Махадасу і сказав йому: «Залишайся у мене, живи зі мною і я навчу тебе мудрості; а ставши мудрим, будеш сильнішим за своїх братів, і вони вже не зможуть тебе прогнати з батьківського дому».
І почав старий учити Махадасу мудрості, і жив Махадаса у нього, а коли вивчився, покинув учителя і рушив до батькової домівки, і побачив він там своїх братів, і повів їм, що мудрець, про якого казали в народі, ніби йому відкрита вся правда, навчив його мудрості, і що тепер він сильніший за них, і що тепер вони не зможуть його прогнати з батькового дому. Почувши це, брати спершу здивувалися і не сказали нічого, а тоді розсміялися вголос і залишили Махадасу самого. Почервонівши від сорому, Махадаса покинув батькову домівку й подався назад до лісу, до мудреця, який учив його мудрості, і закричав: «Я соромлюсь своєї мудрості, тієї мудрості, якої ти мене вивчив. Забери її назад!» Мудрець посміхнувся, пильно глянув Махадасі в очі й повільно мовив: «Махадасо, віддай мені мудрість, якої я вивчив тебе, щоб я міг розпізнати її. Махадасо, поверни мені свою мудрість!» Махадаса не знав, що йому діяти, і, затуливши долонями обличчя, гірко заплакав.