Емпедокл
Коли архонти й жерці довідалися, що він, одвічний мандрівник, наближається до їхнього міста, вони вийшли йому назустріч до міської брами і побажали йому щастя, і вславили його, і змастили йому голову олією, й увінчали плющем, і обвили його довге чорне волосся білосніжним руном, і освятили, і ось, наче один із тих, хто призначався до жертви, у пурпуровій мантії й золотих сандаліях, переступив він міську браму, і здивовані люди, що юрмились на вулицях, почали кидати йому під ноги просто у пилюгу троянди і встилати йому дорогу великими барвистими килимами, і на все місто сяяв храм та його колони, що здіймалися до небес. Його мудрість, гомоніли в народі, така сама велика, як любов і смерть, що їх посилають боги; його серце — чисте і супокійне, як серце переможця на полі бою, хоч у його очах, казали, палає вогонь невтоленних пристрастей і бажань. У німому мовчанні застигли люди, мовби на полотні, в нетерплячому очікуванні його слова, і тоді хтось із юрби, якийсь убогий сіромаха, звернувшись до сусіда, тихо мовив:
«Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» Ніхто йому не відповів, бо і народ, і архонти, й жерці нетерпляче чекали, що скаже він, і стояли, наче закам'янілі. Та він почув ті слова: «Дивися, воістину це йде той, хто знехтував смерть!» І йому здалося, наче чужа рука увійшла в його голі груди, схопила за серце, й воно забилося нестримно і гучно, й імла густою пеленою заволокла йому зір, і в очах запекло й закололо, і розум йому затьмарився. Він не бачив більше юрби і її німих допитливих очей, і не знав, що далеко внизу залишилася брама і вежа, і білі стіни міста, і не чув, як каміння під його золотими сандаліями гуркоче на крутій безлюдній дорозі і як холодний гірський вітер шарпає складки його пурпурової мантії. Тільки далеко внизу, глибоко під землею, в скелях він бачив вогонь, а вгорі — палаюче жерло вулкана, і йому здалося, що хтось міцний і мовчазний веде його вгору, туди, до темної брами щільного вогню. Гарячий дим опалив йому повіки й довге чорне волосся, він скинув з ніг золоті сандалії, скинув з умащеної голови вічнозелений плющ і білу пряжу руна, і зірвав із себе пурпурову мантію, і тіло його, легке і голе, полетіло у палаючий вічно вогонь.
Душа
Коли великий цар Фрігії Кандаул брав собі за дружину Нісію, її батько, чаклун Гіг, подарував доньці перстень, що мав дивовижну властивість: тільки-но Нісія повертала в ньому рубін донизу, як робилась невидимою.
Ніколи ще не було чоловіка, який би так гаряче кохав свою дружину, як Кандаул Нісію, і коли вночі Нісія, жартуючи, робилась невидимою, Кандаул казав: «Нісіє, ти тепер зі мною, як моя власна душа».
І всі прочули про ту велику любов царя до своєї дружини, і пішов містом поголос: «Ніколи ще не було людини щасливішої, адже ця жінка для нього — як його власна душа».
І прийшли до Кандаула друзі і мовили: «Жоден чоловік іще не мав такої вірної дружини, як ти, адже Нісія вірна тобі навіть коли ти її не бачиш. Воістину, вона твоя власна душа». І знову приходили до Кандаула друзі і промовляли: «Ми всі тобі заздримо…»
Кандаул щиро тішився своїм щастям і словами друзів і розповідав про все Нісії, і Нісія раділа його радістю.
А що друзі усе приходили і приходили, і казали усе те саме, Кандаул спершу почав дивуватись і сумніватись, а далі засмутився й зробився недовірливим. «Чому мені заздрять друзі? Нісія прекрасна, це правда… Але… Нісія може мене обдурити. Так, так. Нісія мене обманює. Це їй легко зробити. Усі вже сміються з мене. А я дурень». Так мовив Кандаул у серці своєму і пішов до Нісії, і сказав:
«Нісіє, віддай мені персня». І Нісія спитала: «Навіщо!» І Кандаул відповів: «Так буде краще». І тоді Нісія почала опиратись, а цар вигукнув: «Ти мене зраджуєш, ти шлюха, а я — дурень! Усі знають про це і сміються з мене!» І Кандаул відібрав у Нісії персня, і хутко побіг до річки, вкинув його у воду і з полегшеним серцем подумав про себе: «Тепер я буду розумнішим, тепер я господар над Нісією, тепер я бачитиму Нісію, як своє власне тіло».
Нїсія плакала, хотіла покинути Кандаула і повернутись до Гіга, свого батька. Але вона присоромила себе і сказала: «Ні, я помщуся. Тепер я справді обдурю Кандаула, та так, щоб про це дізналися всі. Хай він тоді мене убиває. Так буде краще. Я зійдуся з його охоронцем».
Сказано — зроблено. Головний охоронець царя став коханцем цариці, і все місто невдовзі дізналось про це, лише цар ні про що не відав, тимчасом як усі його друзі гомоніли поміж собою та зі своїми дружинами: «Головний охоронець царя — коханець цариці».
І знову прийшли до Кандаула Друзі, нишком пересміхаючись і підштовхуючи один одного ліктями в бік, і один з них відвів Кандаула, який ні про що не здогадувався, у куток і тихо мовив: «Твоя дружина тобі невірна. Вона кохається з твоїм головним охоронцем, їй це зробити неважко. Будь уважніший!»
Кандаул вислухав свого друга і відійшов від нього, весело посміхаючись. «Дурні,— мовив сам до себе, — вони думають, ніби знають усе, а насправді не знають найголовнішого: де перстень! Тільки я знаю це і ніхто більше».
Щастя і досконалість
До комедіанта, що цілими днями валявся на возі край битого шляху, підійшов з міста святий і мовив: «Колись і я був, як ти, комедіантом. Король любив мене і не скупився на щедрі подарунки, народ зустрічав мене оплесками, ім'я моє було в усіх на вустах. І коли я повною мірою навтішався щастям, я сказав собі: «Тепер ти багатий і щасливий, навіщо тобі далі грати?» І я перестав лицедіяти, мені хотілось побути сам на сам зі своїм щастям. І ось король і народ побачили, що я більше не граю, розізлились на мене і, відібравши у мене все, що я мав, вигнали мене з міста. І був я голий, сірий та вбогий, і щастя мене покинуло, і блукав я, немов сліпець, і мав лиш єдине бажання — вмерти.
Та раз, коли я піднімався в гори, зустрівся мені лісоруб із важким оберемком дров за плечима. Він ледь-ледь переставляв ноги по крутій стежці, часто зупинявся, важко дихав, боязко дивився то вгору, то вниз, і простував далі, не кажучи ані слова. Я довго дивився йому услід, а тоді подався за ним. Жалість стиснула мені серце, і я поклав його ношу собі на плечі, і звільнив його від тягаря, і перш ніж розійшлися наші стежки і забув я про нього, я полюбив свою ношу, хоч і не знав, чому. І рушив я далі, й спустився з гори, і прийшов до брами незнайомого міста, і побачив, як юрба народу обступила жінку, гукаючи, що жінка — це гріх. А жінка була прекрасна, з квітами у волоссі, у барвистій хустці, що прикривала її святу плоть. Уперше захотілося мені кинутися проти юрби і звільнити жінку від людського гніву, і хоч натовп був чималий, і бачив я затиснуті кулаки, і звірячу лють в очах, та бачив я водночас і відкриту красу жінки, і квіти у волоссі, і барвисту хустку, що прикривала її святу плоть. І взяв я на себе провину жінки, і прикрив своїм соромом її сором, і я знав, навіщо зробив так. І пішов я далі, і пройшов багато міст і сіл, і всюди я брав на себе і хвороби бідних, і глупоту навіжених; і стомлені від тягаря влади королі вінчали мене коронами, і жалість тих, хто розчарувався в коханні, лягала мені на серце, і провина всіх робилась моєю провиною, і врешті прийшли до мене люди й назвали мене святим.