Тоді я сказав собі: «Ти знову щасливий, і всяка ноша, яку покладатимуть на тебе люди, робитиме твою душу легкою, і душа твоя незабаром стане такою самою невагомою, яким було твоє тіло, коли ти грав перед народом і королем. І моя душа справді зробилась такою легкою. І я був щасливий, доки не зустрівся з тобою. Тому що ти не несеш на собі ні тягаря, ні провини. Досада охопила мене, і я засумнівався у своїй досконалості, і відчув, що тягар провини відходить від мене до інших, і, доки я сумніваюсь, важчає моя душа. Лише твоя провина може спонукати мене до досконалості. Назови її мені, і я звалю її на свої плечі, і на душі мені знову полегшає. Твоє щастя буде таким великим, що ти полюбиш його більше від самого себе. Назови мені свою провину, щоб я знову став досконалим!» Так мовив святий. І засміявся комедіант, і зліз із воза, і сів на верстовий камінь, і мовив: «Колись і я отак, як і ти, був святим, і люди звалили на мене тягар своїх провин. Я йшов із легкою й безтурботною душею, і люди бажали мені щастя, і називали святим, і з моїм іменем на устах звертались до бога. Але незабаром я зрозумів, що то обман. Люди втомились від щастя, і вийшла з натовпу якась людина і мовила: «Чому ми повинні бути щасливими, тимчасом як він — досконалий? Дайте й нам зробитись такими святими, як він!» І всі, хто почули ці слова, загукали: «Дозвольте й нам бути святими, як він, хай зваляться і на нас усі провини та тягарі! Чому він сам має називатися святим і зберігати чисту совість? Наше щастя — мавпа». І прийшли вони до мене й закричали:
«Віддай нам наші гріхи і турботи. І ми будемо святими й досконалими, як ти, тому що наше щастя — це щастя мавпи!» Коли я почув це, мені захотілося розсміятись — уперше за своє життя — і я мовив: «Ви діти!» Я ще щось хотів сказати, але вони голосно заулюлюкали й загукали: «Поверни нам наш тягар, поверни нам наше горе і наші смутки! Ми всі хочемо бути святими і мати чисті душі. Ми не уявляємо собі іншого щастя, тому що будь-яке інше щастя — це щастя мавп!»
Тоді я розсміявся і назвав Їх дітьми, і вони накинулися на мене і повиривали з моєї душі всі свої гріхи і життєві клопоти, і вигнали мене голого з міста, гукаючи: «Смійся тепер. Сміх ми тобі залишаємо». Так я залишився сам, голий і вбогий, наодинці зі своїм сміхом. Щоб не померти з голоду, я зробився комедіантом. Як носити маску — я навчився швидко, і відтак почав сміятися. Вдень я відлежуюся ось тут, а надвечір беру свої маски й простую до міста. Без маски вони б мене не впустили, бо тільки тоді, коли в них шаленіють пристрасті їхніх провин і тягарів, вони мене люблять, і тільки коли бачать на мені маску, вони щасливі й умиротворені, і не сваряться. То чи не передумав ти брати на себе мою провину?»
Так мовив комедіант і, піднявшись із придорожнього каменя, знову поліз на віз, де довго рився в соломі, аж нарешті витяг звідтіля мішок, великий, але напрочуд легкий. Комедіант простягнув його святому і висипав геть усе, що в ньому було, до його ніг. І побачив святий корони, мечі, кубки, бороди, квіти, купу одягу. Все це було з золотої фольги, або з дерева, або з ганчір'я — барвисте й яскраве.
Комедіант мовив: «Воно неважке. Треба лиш знати, як цим користуватись. Якщо ти, звісно, не передумав?»
Святий не сказав нічого і, засмучений, пішов геть. А комедіант іще довго дивився йому услід, аж поки святий не сховався за стінами міста, з якого незадовго перед тим вийшов.
Гріх мораліте
Дійові особи:
Маска короля Артура
Маска королеви Жевьєври
Ця сцена — епілог трагедії, в якій гріховна любов Женьєври і Ланселота розглядається як причина занепаду могутності короля Артура і лицарів Круглого столу. Дія відбувається в монастирі Алемсбурі, де Женьєвра знайшла притулок, залишивши королівський замок Камелот, коли її провина була доведена.
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, твої посланці зупинили мене в дорозі, і я прийшов, почувши, що ти хочеш розповісти мені усе, — аби я вибачив тобі твій гріх.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, де твій кінь і де твої слуги?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, мої слуги повтікали з замку, як тільки ти сховалася за мурами Алемсбурі, та ще й вкрали мого коня.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, де твій пояс і де твій священний меч, Де звитяжна твоя корона і де твій жрецький плащ?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, мій священний меч під сирим-горючим каменем на морському дні, а в Камелоті сидить Дагонет, мій блазень; йому, дурневі, дісталася моя звитяжна корона, і його мерзлякуваті плечі зігріває моя королівська мантія.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, де твоїх дванадцять вірних рицарів, що в щасливі дні супроводжували тебе всюди?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, моя країна — країна запроданців, і дванадцять моїх друзів, яких — бачить бог! — я любив, покинули замок, прихопивши з собою твій гріх, і Камелот тепер стоїть порожній, і Дагонет, мій блазень, виє в його безлюдних залах, тимчасом як гріх твій квітне по всій країні й нахабно сміється, сяючи на золотому чолі моїх друзів, що втратили сором.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, багатьох гінців посилала я за тобою, тож скажи, чому нема коло тебе найдоблеснішого з-поміж твоїх дванадцяти друзів, чому ти блукаєш сам серед ночі?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, Ланселот помер, і буря розвіяла землю з його могили над усією країною, і вічна пітьма огорнула його могилу.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, але від чиєї руки загинув Ланселот, адже він був наймогутніший серед твоїх друзів?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, твоя любов була грішна, і гріх занапастив Ланселота.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, жах охоплює мене перед обличчям смерті.
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, жах твій грішний.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, у моєму гріху не було жаху. Мій гріх був поза мною. Королю Артуре, я не грішна.
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, не глумися з бога. Де ж твій гріх, як не в тобі?
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, це щира правда, як і те, що ти зараз переді мною. Мій гріх покинув мене, і я порожня, як замок Камелот, і смерть виє в моєму серці, і куди ти не кинеш свій зір — всюди квітне мій гріх і нахабно сміється на золотому чолі твоїх ворогів, що втратили сором. Чому ти прийшов сам-один, коли знав, що я боюся смерті? Королю Артуре, чому ти прийшов сам-один, якщо на тобі немає мого гріха? Скільки живу, стільки боюся смерті, і мій гріх, як плащ, захищав мене від смерті, а тепер мій гріх далеко від мене і не заступає мене від смерті, і моє серце холоне, як серце Дагонета, твого блазня. Королю Артуре, чому ти прийшов без мого гріха, адже ти знав, що я боюся смерті? Королю Артуре, чому ти прийшов сам-один, якщо бог не покинув тебе?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, бог покинув мене. Женьєвро, я покохав твій гріх.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, якщо бог покинув тебе, в чому ж тоді мій гріх?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, ти вільна від гріха. Твій гріх на мені.
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, поверни мені мій гріх, жах смерті охоплює мене.
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА (безтямно). Женьєвро, по всій країні розквітає твій гріх, він сміється на кожному чолі, іскриться в усіх очах, я пройду всіма шляхами, всіма дорогами, я позбираю твій гріх, і коли я зніму його з кожного чола, з кожного погляду, я принесу тобі твій гріх, і закутаю в нього смерть, як у плащ, щоб твоє серце більше не мерзло, і тоді я голосно скажу, сміючись, усім, що бог любить мене!
МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, мій гріх великий, ти знаєш, він ширший від тих володінь, які ти охоплюєш зором; і друзів, і ворогів у тебе значно більше, ніж ти гадаєш; то як же ти сподіваєшся ще до того, як бог полюбить тебе, відібрати в усіх мій гріх?
МАСКА КОРОЛЯ АРТУРА. Женьєвро, коли ворони залишать Камелот і труп Ланселота підніметься з землі, коли Дагонет, мій блазень, радісний, з порожніх палат Камелота, де я стільки років прожив, принесе мені корону моїх гучних звитяг і мою королівську мантію, коли море врешті-решт викине на берег мій священний меч, тоді я відчую, що відібрав гріх у всіх, тоді я зрозумію, що бог любить мене.