МАСКА КОРОЛЕВИ ЖЕНЬЄВРИ. Королю Артуре, ти боїшся смерті, і тому не шукатимеш мого гріха. Королю Артуре, дивись, ось, біля твоїх ніг, моє тіло. Моє голе тіло, готове до смерті. Королю Артуре, наступи на смерть!
Паяц
Біля входу до театру на стовпі палали два смолоскипи, і світло від них, мовби двома червоними язиками, лизало вечірні сутінки. Іскристим попелом воно осипалося на підлогу і килими, що встеляли глядачевий зал. Світло падало й на обличчя людей, що насідали одне на одного, бажаючи потрапити на виставу. Ще зранку дізналися жителі маленького містечка про приїзд комедіантів, почувши музику й побачивши осла, прикрашеного паперовими квітами, що поважно ступав вулицями. На кожному людному перехресті паяц вигукував назву п'єси і переказував присутнім її зміст. Тепер кожен прагнув якомога швидше опинитися біля столу, за яким сидів найповажніший член трупи, згрібаючи до ящика мідяки й замість них видаючи пошарпаного квитка на грубому папері з номером місця. Біля дверей, що вели до глядачевої зали, стояла жінка і вказувала, де кому сідати. Коло неї юрмилися і сміялись діти, і матері з немовлятами на руках намагались триматися ближче до світла й людського гомону. Віяв вогкий осінній вітер. Цілий день ішов дощ. Там, куди не досягло світло смолоскипів, за півколом з'юрмлених дітей, походжав узад-уперед той, кого всі називали паяцом, той, хто сьогодні вигукував назву вистави і переказував її зміст. Ніхто не зважав на нього. Він був уже у костюмі. Його голову прикрашала біла шапчина з червоними китицями, на плечі була накинута старенька червоно-коричнева мантія, і вітер роздував його широкі білі панталони, немов пухирі. Він ступав широко і дивився собі під ноги, немов рахуючи кроки. Був схвильований, руки тримав у кишенях штанів, розмовляючи сам із собою й'клянучи себе. Раптом він зупинився, підніс руку до товстого обличчя, розвіз по щоці грим і втупився поверх дитячих голів туди, де за столом актор продавав квитки. Прикусив губу і замислився. Але в ту ж мить стрепенув головою й почав походжати далі, розмовляючи із собою: «Я гратиму… Я повинен грати… Після гри буде легше… Лише після гри… Одразу обох… Якщо тільки мені вдасться її застукати… Але Неда хитра… Що б мені такого придумати?.. Але якщо я справді застану її у ліжку… Що тоді?.. Так… Мені треба сховатися заздалегідь. Неда завжди замикає двері на ключ… Невже вона і тепер спочатку помолиться, клята лицемірка… Нічого… Я почекаю… На цьому тижні вона купила великого кухонного ножа… Він ще досить гострий… Хто знає, як вона розраховувалася за нього… Боже, боже, який я дурень, я геть забувся, я розмовляю, як у гарячці… Неда спала тут зі мною… А зараз вони зійшлися й сміються на радощах, а я бігаю тут і мелю дурниці… Зараз… Зараз… Якщо я їх знайду… Гра розпочинається, я повинен зіграти… Хто це? Чи не Філіп? Ні, ні, Філіп великий і з бородою… Неда не грає сьогодні… Звичайно, зараз, прямо зараз, коли вони разом… Я все знаю… Я повинен зіграти… Цю нову п'єсу… Мені навіть не треба виходити зі своєї ролі… Я можу казати все, як воно є… Але ні, ні, адже я лише паяц, мені дозволено тільки кривлятися і дивитись! Шахраї, вони мають і нині найкращі ролі… В усіх добрі ролі… Але мені однаково… Якби тільки застати їх разом… З Недою я швидко упораюсь… За це я не переживаю… Але Філіп, Філіп сильний, а я страшенно незграбний… Я підпалю його дім, його комори, все… Він заможний чолов'яга… Він дужчий за мене… Я жирний і старий… Жирний, жирний, тут жир, там жир. Кругом жир! Гидота! Моє обличчя… Я боязкий?.. Ах! Я знаю, який я: тюхтіюватий, старий, жирний, бридкий, недоумкуватий, дурень… Але я повинен піймати їх на гарячому… Я повинен, повинен, повинен…» Так бубонів паяц, походжаючи взад і вперед з утупленим попід ноги поглядом, мовби рахуючи кожен крок. І надималися пухирями його широкі білі штани, і сльози гніву котилися по його товстих щоках, змішуючись із пудрою.
— Т-с, т-с! Паяц! Паяц! — раптом почув він біля себе чийсь голос і відчув, як чужа рука лягла йому на плече.
Паяц здригнувся і озирнувся назад.
Це був Антоніо, той самий Антоніо, що розказав йому про зв'язок Неди з філіпом, молодим селянином. Тому паяц ненавидів Антоніо, ненавидів дужче, ніж будь-кого в світі.
— Па^е! Паяце! Ти ще не знаєш? Філіп мертвий! — тихенько вигукнув Антоніо.
— Що? Хто? Не мели дурниць! Що ти кажеш? Хто мертвий? — скрикнув паяц і зблід так, що це зробилось помітно навіть крізь розмазаний по обличчю грим.
— Він! Філіп! Філіп мертвий! Не репетуй! — знову тихо сказав Антоніо.
— Філіп мертвий? Це неправда! Ти брешеш? Хто його вбив? — вигукнув паяц, озираючись навкруги, і його маленькі підпухлі очиці боязко забігали.
— Ходи сюди! Не галасуй! Діти он озираються. Я тобі все розповім! — і Антоніо потягнув паяца за собою, розповідаючи йому все, як було: — Це правда. Я сам бачив його в калюжі крові. Він знову зібрався був до неї,— прецінь знав, що ти нині граєш, — і раптом побачив, як хтось крадькома виходить від Неди, тулячись до стіни; той, другий, відчув, що хтось за ним стежить і хотів утекти, але Філіп кинувся на нього й вони зчепилися; той, другий, однак, виявився спритнішим: він хвацько вихопив ножа, і Філіп упав мертвий. Убивця (не знаю, як його звати) — товстий, бридкий чолов'яга, старший од Філіпа — в усьому зізнався. Його заарештували. Ти не бачив його? Хочеш подивитися? Та що з тобою? Ти все ще думаєш про Неду? Та господь з нею! Вона поводилася як хвойда. Я тобі вже казав. Та що з тобою? Схаменися ж нарешті!
— Замовкни! Що ти там знаєш? Про що ти можеш мені розповісти? Ні про що! — затинаючись мовив паяц, нетямущим поглядом дивлячись вдалечінь. А тоді спитав: — Філіп справді мертвий чи тільки поранений?
— Ні, ні, мертвий! Він лежав у калюжі крові. Жахливої Про це всі знають. І Неда! — вигукнув Антоніо.
— І Неда?! Як так? Що з нею? Про що вона говорила? Як вона? — зойкнув Філіпе!» О! Вона хвойда! Та що з тобою? Куди ти дивишся? Спробуй якомога швидше про все забути. На кожен твій палець знайдеться десять таких, як Неда, і навіть кращих. Жени її з хати, жени її разом з її ганчір'ям. Нічого іншого їй не лишається. Ти купував їй усе, і зовсім недавно — це червоне плаття з білими квітами. Вона в ньому й сьогодні. Воно ніби в крові, її місце на вулиці, на панелі… Що з тобою? Іди, йди, твій вихід! Вона добре знає, що ти не зіпсуєш вистави. Твій вихід у першому акті. Припудрись! Костюм уже на тобі. Іди, йди! — Так мовив Антоніо, тягнучи паяца за собою.
— Так, так, я йду, — швидко й схвильовано пробелькотів паяц. — Іду. Облиш мене, облиш! Я зіграю. Облиш мене, кажу тобі. Не турбуйся за мене. Все це тебе не стосується, затям собі! Облиш мене, або я!..
Антоніо спробував його затримати, але паяц вирвався і тієї ж миті зник у пітьмі.
Він біг і біг, не розбираючи дороги. Базарною площею, повз пошту, минаючи громіздкі кам'яниці. Вузькими й брудними провулками передмістя. У крамницях, кав'ярнях, пивних мерехтіло світло. Перехожі спинялися й дивилися йому вслід:
йоголегко було впізнати по білих широких штанях, що пухирями роздувались на вітрі, по білій шапчині з червоними китицями. Паяц біг, не розбираючи дороги, з трудом утримуючи стареньку червоно-коричневу мантію, що тріпотіла за його плечима. Він біг вузькими брудними провулками, повз мерехтіння світла в крамницях, пивних та під ліхтарями. Його величезна тінь падала на бруківку, на тротуар, ковзала по кам'яних огорожах невеличких будинків, зникала і знову з'являлась то спереду, то ззаду, то праворуч, то ліворуч. Спочатку він мав дві тіні, потім — три, тоді знову — одну. У світлі ліхтаря з'явилось велике товсте обличчя попелясто-сірого кольору, схоже на зношену гіпсову маску, крізь яку уважно дивилося двоє маленьких темних очей. Він був уже біля міської брами. Зупинився, оглянувся навкруги, прислухався до розмови податкового інспектора з візницею, а тоді проминув міську браму й опинився на волі. Навкруги було темно, і його постать не відкидала жодної тіні. Мрійливо тремтіло на вітрі листя дерев. Повітря було напрочуд ясне, і небо, на якому вже засвічувались зірки, скидалось на темне море. Духмяно пахли трави. Тисячі вогників мерехтіли удалині біля вокзалу. Свистів маневровий потяг, штовхаючи взад і вперед вагони. Із міської брами вискочив омнібус і, одразу повернувши праворуч, попростував до вокзалу. Під ліхтарями колеса збивали з калюж фонтани води. Паяц дивився услід омнібусу й бачив, як летить з-під коліс грязюка. Він спробував ще раз усе осмислити і не зміг. Мовби усього цього і не було. Де він? Де люди? Філіп і Неда, і той, другий, і… Все це було! На очі йому набігли сльози. Ноги тремтіли, він знайшов лавку й сів. Усе це правда! Він підніс до обличчя білу шапчину з червоними китицями і заридав, він прикусив її й вигукнув: «Боже, боже, який я дурень, який я дурень!» Він ридав, і від цього ридання усе його важке тіло здригалося, він відкинув шапчину і застогнав, і впав своїм важким тілом у вогку траву, в канаву, і плакав довго, плакав, як дитина.