Крізь наглядове віконце почувся жіночий голос:
– Я зайду, Рейвен. Мені треба з тобою поговорити.
Віконце затулилось, і розчинилися двері. До палати ввійшла медсестра Фей Сойєр.
Рейвен підвела очі й побачила гарну жінку середнього віку з гладеньким обличчям оливкового відтінку, темними очима та блискучою чорною косою, заплетеною навколо голови.
– Рейвен, я прийшла по тебе.
– Батько, цей, зняв примусовий нагляд для уникнення самогубства?
– Чергова медсестра каже, що ти вже три дні погоджуєшся співпрацювати.
– Тож я можу повернутися до обов’язків сестри-волонтерки?
– Містер Ясон Тедеску, новий пацієнт у лазареті, хоче з тобою поговорити. Він каже, що ти була його найкращою студенткою акторського мистецтва у Вейбриджському університеті.
– Звичайно. Я піду до нього.
– Спершу сходи помийся і одягнися.
У ванній медсестра допомогла їй прийняти душ і змінила пов’язки на руках. Коли вона подала Рейвен біло-червону уніформу, схожу на смугастий льодяник, дівчина усміхнулась:
– Коли вдягаю це, то завжди згадую Різдво.
– Ти даруєш усмішки пораненим солдатам та іншим хворим. Ти завжди у центрі уваги. Дозволь, я тебе гарно зачешу, перш ніж ти підеш до містера Тедеску.
Від різких дотиків щітки шкіру на голові посіпувало. Її ще ніхто не розчісував з того часу, як мати наклала на себе руки. Рейвен заплющила очі. Коли Сойєр відклала щітку, вона прошепотіла:
– Не зупиняйся.
– Маєш гарний вигляд, Рейвен.
Вона розплющила очі й угледіла на своїй спідниці біляві пасма.
– Ти мені волосся повисмикувала, дурепо!
– Воно завжди трохи вилазить, нічого страшного.
Рейвен стиснула праву руку в кулак і замахнулася, але Сойєр перехопила її в повітрі і викрутила за спину.
– Опануй себе, Рейвен, бо інакше писати у твоїй картці, що ти і далі розмовляєш з покійною сестрою.
– Ні! Я не хочу, щоб батько знову посадив мене під замок.
– Поводитимешся спокійно?
– Обіцяю.
– Ти вже багато разів обіцяти. Покажи руки, обидві.
Рейвен розтиснула пальці і змахнула руками перед собою.
– Бачиш?
– Гаразд. Ходімо до лазарету.
Вона рушила коридором слідом за Сойєр, та раптом зупинилася.
– У чому річ, Рейвен?
– Я передумала.
– Ти мусиш відвідати містера Тедеску.
– Я нічого не мушу.
Сойєр дістала з кишені запальничку і клацала нею, доки не спалахнуло полум’я.
– Забери це!
– Отже, тут ти, а не та інша. А тепер роби, що я сказала.
– Добре, тільки загаси її.
Сойєр закрила запальничку і сховала назад до кишені.
– Ходімо, потіш містера Тедеску.
Молодий хлопець з кисневою маскою, що лежав на першому ліжку, помахав їй.
– Я сумував за тобою, Рейвен.
Вона поплескала його по руці.
– Одужуй.
Рейвен проходила поміж ліжок та інвалідних візків, махаючи хворим довкола себе. Вона почувалася королевою, що оглядає війська. Ті, хто не спав, посилали їй повітряні поцілунки.
У протилежному кутку палати хтось крикнув:
– Гей ти, на візку, стули пельку і не заважай нам спати!
– Ти тут не сам, чорт забирай! – підхопив інший голос.
Наблизившись до напіврозсунутої ширми, Рейвен почула голос свого колишнього викладача акторського мистецтва, що патетично читав лекцію.
– Запам’ятайте, ця комедія Аристофана має антивоєнний сюжет. Головну героїню звуть Лісістрата, що означає «та, що розганяє війська». Вона зупинила війну між Афінами і Спартою, намовивши жінок, що настраждалися без коханих, перестати спати зі своїми чоловіками.
Рейвен пригадала свою останню роль.
Розсуваючи ширму, вона продекламувала:
Містер Тедеску, коротун з чималим черевцем, різко розвернувся на своєму візку.
– Рейвен?
Сойєр підштовхнула її ближче.
– Рейвен Слейд прийти, як ви й просити, професоре.
– Я не професор! Мені… так і не дали цього звання. А де мої друзі з «Сімнадцятого листопада»?
– Вони поки не приїхати, містере Тедеску, але наша волонтерка Рейвен тут і готова покращити вам настрій.
Його сердитий погляд потеплішав.
– Моя улюблена студентка акторського мистецтва. Запам’ятовувала ролі дуже швидко і відчувала їх так тонко, як ніхто зі студентів. Мені треба в тебе дещо спитати, – він кинув на Сойєр гострий погляд. – Залиште нас. Це стосується лише мене та моєї протеже.