Він витяг з-під халата автомат і побіг у коридор.
…рейвен, звідки, в біса, у цього санітара з дурки автомат..?
РОЗДІЛ 2
Двері з грюкотом розчинилися. Посипалося скло. До кімнати, вигукуючи лайки, увірвалися четверо чоловіків у чорних лижних масках. Один з них, товстун, почав стріляти в пацієнтів-американців.
Рейвен заклякла на місці. Це просто не може відбуватися насправді. Іще одне жахіття, ось і все. Та побачивши червону пляму, що розпливалася на білому халаті Платона, вона підбігла до грецького солдата з пов’язкою і спробувала сховатися за ним.
Солдат зірвав з руки бандаж і обхопив нею Рейвен.
– Будь біля мене, красуне, тебе ніхто не скривдить.
Товстун жбурнув йому лижну маску. Відвернувшись, Зорба розмотав пов’язку і натяг її на обличчя так, що крізь прорізи було видно лише його чорні очі.
Рукою він показав на Сойєр, що, витріщивши очі, спостерігала за всім з-за перегородки сестринського посту.
– Вона бачила моє обличчя! Розберіться з нею!
Двоє нападників, однорукий та ще один, із зубочисткою, що вистромилася крізь маску, кинулися в коридор. Третій, на милицях, шкутильгаючи, підійшов до Зорби і простяг йому автомат.
Рейвен приголомшено дивилася на нього.
– Зорбо, то ти разом з ними!
– Відведеш мене до кабінету головного лікаря?
– Навіщо?
– Мені треба знайти твого батька. Він – інформатор ЦРУ.
– Ти псих, – вигукнула Рейвен.
Він націлив на неї автомат.
– Замовкни, якщо хочеш жити! Проведи мене до доктора Слейда.
Вона вела його лабіринтом коридорів, подалі від кабінету батька. Коли вони проминали лазарет, до них долинув стогін хворих. Санітар, що саме виштовхував когось на візку в коридор, прикипів до місця, а тоді кинувся тікати. Візок перевернувся. «Пасажир» вибрався з-під нього і скочив на рівні ноги.
Це був містер Тедеску. Він біг до неї. Руки простягнуті, готові її схопити.
– Помри, Рейвен! Ти мусиш померти!
– Ану геть звідси, старий. Не лізь, – сказав Зорба.
Однак Тедеску не зупинявся.
Зорба двічі вистрелив. З-під лікарняної сорочки бризнула кров. Тедеску повалився на підлогу.
Той, що з милицею, виринув з-за рогу і пошкутильгав до тіла. Промовив сухим, скрипучим голосом:
– Дурню! Та це ж він! Він телефонувати звідси, щоб ми його тут підібрати.
Зорба нахилився і пильно оглянув обличчя.
– Я не знав. Я ніколи не бачив Тедеску. Що він робить у афінській божевільні?
– Казати, що дівчина пам’ятає план, тож він має її вбити.
Із горла вмираючого вирвався булькіт.
Чоловік на милицях схилився над тілом.
– Ясоне, пробач мого сина-ідіота. Що хочеш, щоб ми зробити?
– Операція «Зуби дракона», проводьте її без мене.
– У нас немає плану.
Тедеску показав на Рейвен.
– Вона знає.
Його очі погасли, а голова звисла набік.
Той, що назвався Зорбою, перевів погляд на Рейвен.
– Що він мав на увазі? Що ти знаєш?
…швидше думай, рейвен…
– Мабуть, те, що ми знайомі. У коледжі він був моїм викладачем акторського мистецтва на гуртку грецького театру. Я навіть не знала, що він тут.
Він струсонув Рейвен.
– Веди мене до доктора Слейда.
– Ні.
– Тоді я і тебе вб’ю, а потім все одно його знайду.
Зорба приставив гаряче дуло до її чола. Воно обпекло їй шкіру.
– Хочеш померти нізащо?
– Мені начхати.
– Якщо залишишся зі мною, я збережу тобі життя.
Рейвен завагалася. Глянула на тіло Тедеску на підлозі. Нарешті кивнула. Провела Зорбу до кабінету з табличкою «Головний лікар». Він посмикав клямку. Замкнено. Зорба вистрелив у замкову шпарину, а тоді ногою розчинив двері.
Батько стояв за своїм столом, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій – телефонну слухавку.
– Рейвен знає про план теракту в Штатах, який задумав Тедеску, – кричав він у мікрофон. – Але його дружки вже тут.
– Докторе Слейд, покладіть слухавку і киньте пістолет або я вб’ю вашу дочку.
– Вона нічого не знає.
– Зате ви знаєте. Розкажіть нам, або вона помре на ваших очах.
Усе ще притискаючи слухавку до лівого вуха, батько подивився на Зорбу. Потім на неї.
– Пробач мені, Рейвен.
Батько випустив кулю собі в голову. Скривавлений телефон упав на підлогу. Його тіло повалилося на стіл.
– Ні, тату! Ні! – скрикнула Рейвен. Хотіла кинутися до нього, та Зорба тримав її міцно.
– Пізно. Він залишив тебе розгрібати все самотужки.
У кабінет влетіли ще двоє бойовиків у масках.
– Алексі, з тобою все гаразд? – вигукнув товстун.
Той, що з зубочисткою, стусонув його в плече.
– Жодних імен!
…ага, то він – не зорба, а алексі…
– Немає значення, – втрутився однорукий.– «Сімнадцяте листопада» і так нікого не залишає живим.