Старанно вивішував оте все на мотузках, натягнутих від будиночка до дроварні, і вибивав із них, піднімаючи неабияку куряву, затхлість і пилюку.
Лікар тим часом відкланявся ненадовго у невідкладних справах, знявши з себе халат, під яким виявилась доволі охайна випрасувана сорочка. Спритно, майже по-хлоп’ячому застрибнувши в старий УАЗик, поїхав з «Притулку» у бік села.
Я витирала пилюку з полиць і меблів, що довгий час були без ужитку, і водночас «наводила мости» до свого помічника.
– Пішто-бачі, а як давно ви тут живете? Мабуть, кожен закуток вам знайомий?
– Я туй, дитино, з того дня, як Дмитро Михайлович, дай йому Боже здоровля, приїхав. До того в селі м жив, айбо як моя Христина пішла на той світ, місця собі м не знаходив. Дохтор забрав мене сюди, дав ми роботу, і, дяковати Богу, приживімся і хосен[9] з мене є. Дохтор наш – золота людина, ви його ще просто добре не знаєте. То він лем з виду строгий, а серце має таке, же не кождому дано. І мене він порозумів зразу, не том, же йому теж жона[10] умерла, а просто, бо порядний чоловік. Ви самі то-то пак увидите, як ся обстанете надовше… Айбо, кидь чесно, то я до кінця не вірую, оби така паніка туйки ся прижила… Се вам не городські комфорти… Не знаву, што вас привело, айбо знаву єдно – легко не буде… Не загадуйме – увидиме… Пойте лем, укажу нашоє ґаздівство[11].
Дядько Степан витер руки і повів мене за їдальню, аби показати предмет своєї гордості – рівненькі грядочки з висадженою картоплею та зелениною, а також невеличкий садок, який, незважаючи на суворий гірський клімат, восени плодоносив.
– Туй, у горах, мало шо росте, самі розумієте, айбо крумплі[12] маємо свої, екологічно чисті, яблука і грушки теж. Баба Галя з Анцьов пак варять лекварь[13], та й січуть на компот. Муку, перловку, олай, цукор Дмитро Михайлович з села возить, зрідка – м’ясо. Розкошувати не доводиться – я й сам не розуміву, як йому вдається усіх накормити. Чисто ге Єйжушка[14], же наситив єднов рибинов ушитку громаду. Тямите, же марципанів туй на стіл нико не подає: шо маєме, тим ситі.
– Не турбуйтеся, Пішто-бачі, я не вибаглива. І особливого меню для мене складати не треба.
– Вижу, паніка ти хоч і городська, айбо своя, проста. Дубрі би було, кобись ся обстала надовше. Але шо казати – життя укаже…
Пополудню вернувся з села Дмитро Михайлович. Привіз два комплекти новенької хрусткої постільної білизни, маленьке радіо і блискучий нікельований електрочайник. Окрім всього, коробку з сухим печивом і кіпу свіжих часописів.
– Це вам на новосілля, – показав придбанки, допомагаючи мені занести все в помешкання. – Думаю, вам треба відпочити – надто багато почутого і побаченого за один день.
– Гаразд, – відповіла я, – з вашого дозволу візьму пізніше лікарняні справи, аби ознайомитись докладніше.
Кивнувши на знак згоди, Дмитро Михайлович вийшов, залишивши мене на самоті.
…Нарешті я мала змогу побути наодинці з власними думками та емоціями, котрі вихлюпувались через край. Треба було привести їх до ладу, адже попри усвідомлення того, куди я їду, безліч речей виявилось несподіваними і приголомшуючими.
Намагаючись притупити біль від усього, що трапилось вдома, я вирішила цілковито зануритись у нове середовище, заповнити себе чимось змістовнішим, глибшим, аби в серці не зосталося місця для розпачу. Я не могла сказати нікому про істинні причини мого приїзду і вирішила мовчки взятися до роботи. Те, що «Притулку» потрібна реальна допомога – робочі руки, фізична присутність, моральна підтримка – зрозуміло. Проте як я реалізовуватиму себе як психоаналітик серед цих людей, поки що збагнути було важко.
Їм не потрібно жодного втручання, і я це зрозуміла одразу. Вони жили замкнуто у власноруч облаштованому і облюбованому світі, і будь-який вплив зовнішнього середовища, неприйнятного цим замкнутим простором, загрожував викликати супротив чи агресію. Чужинців тут не любили…
… А на що я, власне, сподівалась? Що психічно хворі пацієнти кинуться в обійми з благанням в очах: «Допоможи нам, Даро!»? Я їм тут не потрібна! Єдиний, кому я по-справжньому можу знадобитися, – це Дмитро Михайлович, адже, скоріше за все, йому дуже бракує кваліфікованого освіченого помічника… Оті доморощені нянечки, що вгамовували нещодавно Хелену, навряд чи могли надати кваліфіковану медичну допомогу, враховуючи літній вік та посередній рівень освіти… Навіть заспокійливе, як я відзначила, вводив Хелені сам лікар. Та попри все, він не наважився зізнатись у моїй потрібності тут. Один Пішта-бачі мені по-справжньому зрадів. Він знайшов у мені терплячого співбесідника, а, відповідно, і поплічника. Лікаря він шанував і майже обожнював, проте на «короткій нозі» вони не були, а дід явно полюбляв побалагурити.