«Конспіратори, — незле подумав про Бастоса. — В країні відновлено демократичні свободи, а всі вдарилися в конспірацію».
— Сказали: негайно і тільки вам особисто, — сказав помічник, що чекав на подальші розпорядження.
— Вже, — сказав Луно.
Хвилю він міркував і дійшов висновку, що то робота Шефа-2. Конспіратори… Хай так. Йому нічого не варто зробити вигляд, що не здогадався. «Перше надвечір’я» наближалося, на вулицю висипав натовп після спекотного дня, гамір долинав і сюди, крізь вікна четвертого поверху. То й піду. Тільки от від конспірації став одвикати. Нічого, синю синтетичну курточку в сумочку-гаманець і — вперед.
Чорним ходом вийшов з офісу, що займали керівні органи партії, трохи попетляв дворами і скоро згубився в юрбі перехожих. І сміх і гріх, думалося. Ще ніколи не доводилося працювати проти душевнохворих. Хоча при чому тут вони, нещасні?.. Живі роботи… Коли медики дозволяють собі — так-так, десь там, без власних імен, він уже в роботі — маніпулювати свідомістю здорових людей (як пишеться: «Із газет»), то що говорити про «скорбних главою»? А наджорстокість — «в ім’я», «мета виправдовує засоби» — це у тих, хто над медиками… І раса заодне очищається, вигідно, словом.
Вій зробив парочку тільки йому відомих і ним же відпрацьованих трюків, так що, коли б і вчепився за ним раптом «хвіст», то загубився б; ще й у глухому задвірку вдягнув синтетичну курточку, а сумочку-гаманця заховав до кишені, перечесався на інший бік і вийшов на ріг вулиць Флорес і Фуенте наче й зовсім іншим.
На обумовленому місці справді походжав «молодий чоловік у костюмі сутенера»: канаркового кольору костюм, лаковані черевики, біла сорочка, краватка-метелик з фальшивим камінцем, набрильянтинений, виголений до сизості, вусики ніби приклеєні — за три кроки видно, що за птиця. Знічев’я окинув Луно тренованим поглядом і, вихляючи задом, пішов собі, а Луно слідом, щоб невдовзі завернути в під’їзд, проминути двір, опинитися, мов у тунелі, між глухими стінами двох будинків, протиснутися в пролом у мурі, спуститися розбитими, густо зарослими з обох боків кущами троянд, східцями взагалі невідомо куди, щоб опинитися, знов-таки, перед — старими, дерев’яними сходами, котрі вели кудись угору, до якоїсь перехнябленої прибудови — великий голуб’ятник, та й годі.
— Нагору й коридором, — не обертаючись, сказав неголосно провідник і щез, наче розчинився в повітрі; взагалі в цьому закапелку вже посутеніло.
Коридорчик був низький і вузький, але дбайливо обшитий відполірованими дошками. В глибині його горіло невеличке бра. Де ж тут двері шукати, подумав Луно. Та двері самі прохилилися, за ними впівоберта стояв Бастос, наче ждав (чув, певно, скрип струхлявілих сходів, чи ще який сигнал прийняв) і запросив кивком голови: заходь.
— Здрастуйте, колего, — приязно, навіть весело мовив шеф столичної поліції, щільно причиняючи двері. А кімнатка— два на два, ще й без вікон була, світло горіло, правда, яскравіше, ніж у коридорі, Під однією стіною канапа, журнальний столик, старий, ще з минулого століття, стілець, та й усе. — Знаєте, куди ви оце втрапили? Але спершу сідайте на цього скакуна — він, повірте, й важчих за вас витримував, а я на канапі примощуся. І даруйте, я тут трохи начадів. Більше не буду, бо ви ж не палите й досі, наскільки мені відомо.
— Які ж від «колеги» секрети, — гмикнув Луно.
— Атож! Бачите, яке мудре життя? Я колись ганявся за вами, а тепер ми обидва — на сторожі порядку й демократії. А ви змінилися, Луно.
— А ви наче вічний, Бастосе.
— Ха-ха. В мої роки вже ні старіють ні молодіють. Остання метаморфоза — коли в домовину кладуть. То знаєте, куди я вас закликав? Тут міститься напівлегальний профілакторій такої собі мадам Агухеро, де підтримують тонус втомлені від благовірних чоловіки й навпаки. «Кабінети», звичайно, не тут, вхід є й з вулиці, а в цій комірчині пересиджують клієнти, коли накладки трапляються чи щоб уникнути небажаних зустрічей. А можна й отак, як ми з вами.
— Цілком пристойне місце, — згодився Луно.
— Тільки от не провітрюється. Відчуваєте?
— Байдуже: перетерплю.
— Що то молодий. А мені останнім часом постійно пахне смаленим. Склероз чи маразм?
— Позбав вас господь від того й іншого!
— Спасибі на доброму слові. Та пора, видно, честь знати. Ще якось дотягну лямку до виборів, а тоді — баста. Роки вийшли, на пенсію! Всіх злодюг і бандюг не переловиш.
— Ну хіба ж годиться такий багатий досвід, як у вас, на замок?
— Коли службовому псу постійно вчувається тільки смажене, хто ж його буде тримати? Присплять гуманно — та й по тому.