— Розв’язався світ, розв’язався світ, заплутався, ніяк не зв’яжу кінців з кінцями, будь він проклятий!..
І отут треба було його хапати, що й робили Феліппе разом з санітаром Антоніо, бо Пека-фі міг роздерти собі обличчя до крові й очі повидирати, позбивати п’ястуки об тверді предмети — на людей, щоправда, не кидався, злість спрямовував лише на себе. Але й за це могло попасти від дона Буатрегано: той не терпів поганого поводження з хворими, тому так часто й обслугу міняв.
Словом, були всякі. Дехто взагалі сидів під замком і, приносячи їм їжу чи прибираючи, слід було стерегтися й стерегтися, аби уникнути несподіванок.
Таким вважався й Буппо з боксу № 13, чоловік зовсім не буйний, а швидше навпаки: байдужий до всього. Буппо з’явився тут недавно. Казав Антоніо, що був, перш ніж сюди потрапив, з тих буйних, що ого-го. Та за одного приступу дійшов такого піка, що аж наче йому щось трісло в нервовій системі, тож покотився тепер наче з гори, скоро він узагалі… — й Антоніо промовисто спікірував рукою.
— Активно прогресуюча атрофація відчуттів, — сказала й Магда, медсестра, яка тричі на день приходила робити хворим тонізуючі уколи.
І навіть спец із спеців, дон Буатрегано, не міг ані розговорити Буппо — а патрон досить часто навідувався— чи бодай викликати у хворого якусь реакцію на свою присутність. І вперше отут, у клініці, у Феліппе волосся стало дибки. Буппо невдовзі, мабуть, скоро перетвориться в живу ляльку. Нічого не відчуватиме: ні спеки, ні холоду, ні фізичного болю, ні душевного. Час і простір, світло й темінь утратять для нього значення, не страждатиме він од спраги й голоду, і навіть фізіологічні відправи справлялися самі по собі — вже й зараз Феліппе мав неабияку мороку, хоч і мало зважав на це, звикаючи, як майбутній лікар, дивитися в очі жорстокій реальності. Так, у Буппо мало що залишалося від людини…
— У нього тільки атрофація зору й слуху прогресує не так явно, — пояснювала Магда.
— Але ж, коли зруйнуються геть усі відчуття, точи функціонуватиме організм? — питався Феліппе.
— Хто про це знає? Рідкісний випадок. Наука, говорить дон Буатрегано, безсила, єдине, що залишається, дослідити явище до кінця. Скоро доведеться годувати штучно, інакше просто помре від виснаження.
Магда зробила чергову ін’єкцію і, вкинувши порожню ампулу в кишеню халата, пішла собі, а Феліппе вивів Буппо в коридор, аби без перешкод трохи прибрати в боксі. І, причинивши двері, підібрав з підлоги відломлений кінчик ампули. Хай буде, вирішив, і загорнув у ватку. Буппо стояв у коридорі, притиснувшись усім тілом до ґрат на вікні, так, ніби вріс у металеву решітку, аж пальці на гранчастому прутті поблідли. І постать його випромінювала такий неземний відчай, що у Феліппе похололо всередині й давкий клубок підкотився під горло. Він тихо підійшов і лагідно обняв нещасного за плечі:
— Ну що ти, Буппо, що ти?..
Буппо дивився незмигно крізь грати, а там, унизу, метрів за п’ятдесят від цегляної огорожі клініки, ховався в гущавині парку особняк доктора Аугусто Буатрегано, а ліворуч від нього й трохи оддалік стояли, ледь проглядаючи, кілька котеджів інших працівників клініки, у півзросту людини обгорожені пофарбованим у зелене колючим дротом та ще й — хтось обмовився при Феліппе — із сигналізацією, хоч нічого дивного в тому й не було, бо вздовж тієї зони рясніли таблички: «Приватна власність. Вхід заборонено».
— Все буде добре, Буппо, все буде добре. — Феліппе нахилився майже до вуха хворого й обережно, гладячи, як дитину, по голові, повернув Буппо обличчям до себе.
І здригнувся. В очах Буппо ніби хвилі бігли: темна — світла, темна — світла… А зіниць не було видно зовсім; ні, он вони зрідка зринають, мов потопаючі плавці в розбурханій стихії, безнадійно потопаючі. Напруживши волю, Феліппе уп’явся в них поглядом, прагнучи допомогти йому:
— Тримайся, Буппо, тримайся…