Вертольот ланки зв'язку у вашому розпорядженні, товаришу генерал-майор! Накажете готувати до вильоту?
Генерал ствердно кивнув. Полковник швидко вийшов з кабінету.
Зодягаючи плащ, Степаничев наказав:
— Авер'янов, лишайтесь за мене. Всю оперативну інформацію відправляйте негайно на моє ім'я в загін Кулеміна. Ви, Боков, — звернувся він до іншого офіцера, — опрацюйте свідчення членів екіпажу літака. Додайте до них висновок технічної експертизи, фото пошкоджених навігаційних приладів. Здається, все… — і він, твердо ставлячи ноги, пішов до дверей.
Вертольот був Схожий на вгодовану сарану. Степаничев з підсвідомим почуттям неприязні зайшов до кабіни: він взагалі не любив літати, тим більш неприємною була ця машина, на яку він сів уперше. Генерал заплющив очі. Але він не спав. Кололо в серці, давило в скронях. Він просто втомився. Врешті під одноманітне гудіння вертольота Степаничев задрімав.
Через деякий час вертольот, стрекочучи, сів на широкий двір прикордонного загону.
Полковник Кулемін провів генерала до себе.
Слухаючи, як видзвонюють шпори полковника, генерал посміхнувся про себе. Яків Ілліч Кулемін до цих пір, і в свято, і в будні, не розлучався з атрибутами хвацького кавалериста: шпорами ї пишними красивими вусами. Генерал знав, що в загоні Кулеміна кавалерійською була лише одна високогірна застава — якраз на межі з сусіднім загоном. Жартівники з Управління прикордонних військ, траплялося, не раз казали йому, що цю заставу він повинен передати сусідньому загонові, а разом з нею і шпори та вуса. «Іч, гусар!» помітив Степаничев і бронзового коня на письмовому столі.
— Допит Яреми продовжується, товаришу генерал. Карпейка я поки що не чіпав.
— Негостинний ти господар, Яків Ілліч. Коньячком пригостив би. Чи кинув пити?
— Та ні, чому ж кидати. Іноді воно й не гріх. Так що, зорганізувати, Юрію Кириловичу?
— Чого ж, по одній можна. І за зустріч — давно ми не бачились — і для бадьорості. Втомився я щось.
Кулемін доповів більш детально про затримання Яреми і Карпенка. Від Степаничева не приховалася задоволена посмішка, що пробігла попід гусарськими вусами, коли Кулемін повідомляв про шрам на руці Карпенка.
— Інженер Замбахідзе дуже допоміг нам, — говорив полковник. — Він був колись великим приятелем цього Карпенка. Уявляєте?
— Уявляю. А ви, товаришу полковник, уявляєте, що довелося пережити Замбахідзе, перш ніж піти й заявити, що його друг — зрадник?
— Колишній друг, Юрію Кириловичу!
— Що ж, Яків Ілліч, значить, спіймав ти «Начальника»? Молодець! А я спеціально з-за цього Москву покинув. Виявляється, даремно. Тут без мене справились. Кажеш, що Карпенко-«Начальник» зустрівся в поїзді з другом, пиво пив і молодість згадував. Необережно, необережно. Ану, дай я на нього гляну. Та ти не бійся, я його не відберу! Мені твою славу красти ні для чого.
Кулемін вгадував іронію, але не розумів її. Він подзвонив. Двері прочинились, і конвойний пропустив наперед Карпенка. Кулемін, кивнувши головою, відпустив конвойного і з цікавістю поглянув на затриманого. Як не дивно, але Карпенко був спокійний. Він стояв біля дверей, випроставши хвору ногу. Полковнику незручно було в присутності гостя першому починати допит.
Начебто підкреслюючи, що Степаничев тут повновладний господар, він з байдужим виглядом підійшов до невеликої шафи. Дістав пляшку нарзану й таблетку соди: його ще з вечора мучила згага.
Степаничев звернувся до затриманого:
— Що у вас з ногою? Підвернули?
— Аж ніяк! — Карпенко рівними кроками підійшов до Степаничева, клацнув по-військовому закаблуками і завмер перед ним.
— Товаришу генерал-майор, під час виконання завдання я був затриманий прикордонниками в будинку лісника Яреми. Капітан Лосько пішов на місце, вказане Яремою, де буде чекати «Начальника».
Степаничев краєчком ока впіймав розгублене обличчя Кулеміна і, вже не стримуючись, — дуже вже сумно повисли гусарські вуса! — розсміявся.
— Знайомся, Яків Ілліч. Мій помічник, підполковник Карпенко. Накажи, будь ласка, звільнити його з-під варти. На нього, певно, за дверима конвойний чекає.
Кулемін намагався бути спокійним. Він міцно потис руку Карпенку, а в голосі його вчувалася образа.
— Ну, помилилися мої люди — буває. Але й ви трохи винні, товаришу генерал; адже не повідомили. А я йшов по гарячому сліду. Військовий пошук не припиняли.
— Так, трохи не скоординувалися. Думали ми все провести поза, прикордонною зоною, а вийшло так, що Карпенко самодіяльність проявив: побував у Клуші.