— Ти що — поспішаєш? — поцікавився Ягвіц-Масальський.
— На дві години треба бути в аеропорту. Проспав. Уже чотири. Завтра вилітаю в 14.00. Іноземців веземо, — повідомив він конфіденціально.
— Так поїхали. Там і підремонтуємося.
— Можна й так. Люся, а Люся! — покликав Чеканов.
Ввійшла Люся. Привітавшись з Масальським, вона пішла до буфета.
— Ти от що… кинь це, — кивнув їй Чеканов на буфет. — Ми з Павлом у ресторані заправимось. Поїдеш з нами?
— Як хочеш, — ображено знизала вона плечима.
В ресторані аеропорту вони зустріли неповороткого літнього льотчика, що доїдав біфштекс.
— Командир корабля, — прошепотів Чеканов Масальському, підходячи до столика, за яким сидів льотчик.
— Дозвольте, товаришу майор? — запитав невеселим голосом Чеканов.
— Сідай, — запропонував той, навіть не поглянувши. Прожувавши останній шматочок м'яса, він прополоскав рот нарзаном і звернувся до Чеканова:
— Горіти б тобі синім вогнем, Андрію, за запізнення. Ну, гаразд, догулюй. Але дивися мені! — майор стукнув пальцем по порожній пляшці з-під пива, глянув на Масальського, витер салфеткою руки, важко звівся і пішов до дверей.
— Сердитий папаша, — зауважив Ягвіц.
— Душа людина, але дисципліну любить. Ну, давай розпис поїздів, — і Андрій взяв меню.
Вони допивали другу пляшку коньяку, коли Чеканов, відставивши від себе наповнену чарку, твердо, наскільки міг, сказав;
— Все. Більше не п'ю. Зараз піду просплюся. Холодний душ і в гуртожиток спати. Завтра в серйозний рейс. Не вмовляй, не буду. — Він швидко оглянувся, перехилився через стіл і прошепотів Масальському: — Іноземний уряд в Москву веземо. От. Тільки… — Чеканов притулив до вуст палець.
Ягвіц-Масальський бачив, що Андрій почав п'яніти. Випите вчора, розбавлене сьогодні коньяком, вдарило йому в голову. Він ніяк не міг знайти кишені. Нарешті дістав звідти портсигар і спробував відкрити його неслухняними пальцями.
Масальський з посмішкою подав свій:
— Закурюй.
— Важкий який, — гикнувши, зауважив Чеканов.
— Срібний, литий, — все з тією ж посмішкою продовжував Масальський. — Фронтовий трофей.
— Мій теж срібний, — гордо відповів Чеканов. — Тільки легший.
— Покажи. Пристойна річ. Давай «махнемо», — запропонував Ягвіц, продовжуючи роздивлятись портсигар Чеканова. — На дружбу! Не сподобається — в Москві поверну.
— Давай, — погодився Андрій.
І вони помінялися портсигарами. Ягвіцеві перекосило рот, коли він побачив, як Чеканов з'їдає шматок за шматком без цукру лимон…
Тільки о десятій годині вечора Ягвіц-Масальський повернувся до Лучків. Він ходив по місту, заглянув у кіно, потім повечеряв у привокзальному буфеті. Сидіти в кімнаті не міг.
Сашка не було вдома: полетів у Львів. Двері Масальському відчинила Ганнуся. Вона вже лягала спати, коли він подзвонив. Збентежено кутаючись в халатик, з якого вже виросла, дівчина почервоніла й опустила очі: погляд Масальського ковзнув по її засмаглих, високо відкритих ногах. Але, як завжди, він привітно посміхнувся, пообіцяв розбудити її завтра на чергування і пішов у свою кімнату, де на тахті була вже послана постіль.
Масальський обережно пройшов через їдальню на балкон. Повільно покурюючи, піддався звичним перед сном думкам: аналізував минулі події.
Він добре розумів, що чекісти про щось знають: провал «Глухонімого», Яреми, Коломийчука. І лише йому, Ягвіцові, вдалося прошмигнути. Він не будував ілюзій, що його не шукають. Він був лише впевнений, що йде поперед радянської контррозвідки в часі. Хід, що ним Ягвіц розраховував завершити своє перебування на радянській землі: Нікольський, — вже був не потрібний. Все вирішилося протягом останньої доби по-іншому. Делегація летить завтра. Буде це, мабуть, мати такий вигляд. Вдень група машин під вітальні вигуки жителів міста — тут вже так водиться — помчить на аеропорт. Чекісти, звичайно, вживуть всіх заходів, щоб нічого не трапилось, Але хто буде знати, що в червоній замшовій куртці, з багатьма замочками-блискавками, у другого пілота Андрія Чеканова лежить важкий срібний портсигар. Ягвіц уже малює в уяві, як в масивних кришках цього портсигара йде повільний хімічний процес, який скінчиться завтра в 14 годин 30 хвилин дня могутнім вибухом. А що робити з Ніпольським? Хоча він ще колись придасться, якщо не здохне від білої гарячки. Але що, як цей тупоголовий міліціонер, не знаючи, що маршрут делегації змінився, вже підсунув міну під вагон? Тоді через дві години вона повинна вибухнути десь у вагонному парку. Що ж, це ще краще. Нехай перевертає вверх дном всю станцію. Це відверне їхню увагу. Виліт делегації не затримається.