На роздоріжжі, злегка погойдуючись на дротах, горіла велика лампа. Її світло сягало до водопровідної колонки, що була кроків за п'ятдесят від того місця, де причаївся Ягвіц. Далі дорогу огортала темрява.
Ягвіц поправив на плечі сумку. Ще 8—10 метрів, машина промине смугу світла… Раптом з-за рогу, перетинаючи дорогу машині вибіг якийсь чоловік, щосили вимахуючи руками.
— Зачекай, дорогий! Зачекай! Підвези мене трохи!
Машина зупинилася біля самої колонки. Ягвіц в думці вилаявся і щільніше притиснувся до огорожі. Як Чельянц тепер позбудеться цього напрошеного пасажира?
— Нащо ти така вперта людина, папашо! — почув Ягвіц сердитий голос. — Це ж тобі неважко пробити! Мені лише до мосту!
Ягіцеві раптом здалося, що цей голос йому знайомий, Але здогад був настільки неймовірний, що він відразу ж відігнав його. Просто збіг обставин…. А може й нерви… Людина біля машини повернула до світла голову.
«Чеканов!» Ягвіц рвонув з кишені зброю. Але з-за рогу до машини вийшло ще троє в зелених картузах. Один з них стрибнув на підніжку і направив через опущене скло пістолет.
— Ну, от і приїхали, Чельянц. Невгамовна ви людина. Вісім років ви тут нам пакостили, — суворо сказав він. Потім, не обертаючись, наказав супутникам — Обшукати машину!
Ягвіц зрозумів, що треба втікати. Він переліз через огорожу, тихо перейшов садом. В ньому, на щастя, не було собак. В ушах все ще лунав наказ: «Обшукати машину!». Ягвіц не мав сумніву, що цей наказ стосувався безпосередньо його. Його шукали. І нехай вони, поспішивши, помилилися цього разу, замість нього знайшли в кузові лише спальні мішки та альпіністські костюми, нехай йому хвилину тому вдалося уникнути пастки, але вони, можливо, самі того не знаючи, загнали його в іншу пастку: він лишився один!
Сам в чужих горах, без грошей і зв'язків. Його шукають зараз скрізь: в Лцені, на дорогах, на вокзалах, в поїздах. Як це трапилось? Хоча тепер уже все рівно.
Він ішов у темряві, не розбираючи дороги, боляче б'ючись об каміння пальцями ніг, що були погано захищені м'якими чобітьми. Ягвіц перелазив через якісь огорожі, продирався через виноградники і вже десь далеко за містечком упав, спіткнувшись об камінь, і збив коліна.
Вія ліг, ввіткнувшись обличчям в мокру траву. Треба було хоч трохи відпочити.
Вірменія… Снігові гори. Альпійські луки. До цих пір він знав про них лише з підручника географії. Боже мій, скільки звідси до Франкфурта? 18 кілометрів до перевалу. Там Туреччина. А може повернутись і йти на Хансарську сідловину? Там легше. Ні, тільки сюди. На Хансарі на нього вже чекають оті, в зелених картузах. Але 18 кілометрів через гори, де 1000 метрів майже прямовисних скель! І все ж він піде сюди.
Він хоче жити! Нехай прямовисні скелі, нехай льодовики і снігові завали, нехай на зовуть божевільною його спробу зійти на малодоступну снігову гору одному, без провідника, але він піде. Там, за льодовиками — Франкфурт. Ні, це не абсурд, Для нього Франкфурт — за перевалом.
Він давно вже перебрався на іншу сторону ущелини, перевзувся у важкі черевики і розпочав підйом.
Швидко втомився. Ноги запліталися, майже на кожному кроці він спотикався, але про те, щоб зупинитися, і не дума» — ішов, як автомат. Почався крутий підйом без стежки по косогору, порослому кущами, заваленому камінням. Тут підійматись порівняно легко, бо можна підтримуватись руками за міцні гілля й коріння. Ущелина, по якій протікає річка, лишилася праворуч, і шум води поволі затихав, Ягвіц підрахував, що пройшов не більше трьох кілометрів. Починався осип, з-під ніг ввесь час випорскували шматочки граніту, викликаючи далеко внизу гримотливий каменопад. Він намагався ступати якомога легше й обережніше і, нарешті, зупинився перед високим бар'єром. В ньому зяяла ущелина, яка йшла вгору. Ягвіц ввійшов у неї і почав видиратися на вершину, наскільки дозволяла нічна темрява, розріджена промінням місяця. Ущелина привела його на невеликий майданчик перед голою стіною. Пригадались слова Чельянца: «Якщо камінь упаде на голову — біда голові; якщо голова упаде на камінь — голові біда…»
Страх перед незвіданим І небезпечним підйомом утримував його деякий час на карнизі. Але інший страх, більш сильний і владний, примушував видиратися вгору.
Коли перші промені сонця розсипалися іскристо на засніжених верхів'ях, Ягвіц все ще йшов. Він дивився на високі гребені гір. Пасмо перевалу гіпнотизувало його.
Вже опівдні опинився на маленькій мальовничій терасі перед ледь скошеною стіною. Так, це те місце, що про нього говорив Чельянц. Прямовисний підйом. Ягвіц намагався пригадати свої туристські підйоми в Швейцарських Альпах. Здається, краще босому. Він скинув черевики І в одних шкарпетках, чіпляючись пальцями рук і ніг за виступи, почав карабкатись по стіні. Весь мокрий, подряпаний, він добрався до невеликого майданчика, де перевів подих. Потім знову почав видиратися вгору. Одного разу нога зірвалася з виступу і він ледве не полетів униз. Після другого перепочинку підйом став більш пологий, лізти стало легше, але Ягвіц відчував величезну втому.