Захід застав його на підступах до фірнових снігів. Далі вже можна було йти в зручних ботинках і користуватися льодорубом, але сили остаточно залишили його.
Ягвіц скинув сумку, виклав все, що в ній було, і ножем розрізав по шву, намагаючись використати її, як ковдру: штурмовий костюм, палатка, спальний мішок лишилися в машині Чельянца. Але килимкова сумка не врятувала ного від холоду.
На світанку, замерзлий і втомлений, він перекусив трохи шоколадом та вином і рушив далі. Ішов, важко спираючись на льодоруб. Дихати було все важче — давалося взнаки розріджене повітря; у скронях гупала кров, а перед очима миготіли темні кола, хоч навколо сліпуче сяяв сніг. Нарешті, він досягнув ущелини, що була присипана снігом. За нею — «Притулок десяти». До перевалу — година ходу! Але перш ніж ступити на твердий фірн, під невинною білизною якого причаїлася безодня, Ягвіц ударив по настові кілька разів льодорубом. На очах сніг став осідати—і раптом з гуркотом посипався вниз. Оголилися руді виступи скелі. Сніговий міст провалився не лише вшир. Коли осіла біла пилюка, Ягвіц, з жахом побачив, що праворуч і ліворуч, наскільки сягав зір, простяглася чорна безодня.
Ягвіц довго блукав вздовж прірви, намагаючись відшукати шлях на той бік.
Повільно йшов він понад безоднею, майже підсвідомо минаючи м'який сніг біля кромки; йому здавалося, що взагалі не існувало ніколи мостів, будинків, вулиць, людей і що вічно була оця безконечна темна смуга безодні та він, що йде білим настом понад нею. Що змушувало його рухатись — не розумів, не дивлячись на те, що усвідомлював цілковиту безнадійність всіх спроб вирватись звідси. Але коли пригадав про пістолет, що лежав за пазухою, — швидко сховав руки до кишень, наче боявся, що вони самі потягнуться до зброї, щоб обірвати це безнадійне блукання.
Прірва, кінця якої він шукав, вивела над урвище. Ягвіц ліг на живіт і подивився униз. Плато, де він був, обривалося прямовисною стіною, що падала донизу на сотні метрів. Далі йти никуди. Спуститися туди — неможливо. В нього більше не лишалося сил, щоб встати і йти на пошуки назад, в інший кінець цієї Проклятої прірви. Ягвіц ліг на спину і заплющив очі.
— Та-ак. В наших горах такі авантюри не вдаються, — посміхнувся сержант Мірзоян, відриваючись від стереотруби, — Повідом в комендатуру, — кивнув він молоденькому єфрейторові,—що з поста «Притулок десяти» в дванадцятому секторі помітили цього альпініста. Даремно, однак, Кленов з хлопцями два дні сидить на перевалі: цьому «майстрові спорту» туди вже не добратись. Хіба що через наш пост.
Отямився Ягвіц з дошкульним болем в голові, що туманив мозок. Йому здалося, що він збожеволів: він бачив себе на підлозі, в кінці вузького металевого коридора, сповненого одноманітним гудінням. На довгій лавці навпроти нього сиділо троє. Лише одного з них Ягвіц впізнав. Він упізнав «льотчика» Андрія Чеканова. І раптом Ягвіц зрозумів, що його везуть літаком. Як знайшли його в горах, як зняли з плато, скільки він там пролежав — цього він не пам'ятав.
Кремезний підполковник, що сидів поруч з Чекановим, кивнув в бік Ягвіца:
— Дивись, Лосько, «альпініст» наш ожив.
Карпенко поглянув на годинника: година ночі. За сорок хвилин вони будуть в Москві. Він дістав кишеньковий ліхтарик і освітив Ягвіца. Вузький яскравий промінь освітив поросле сірою щетиною худе обличчя Пауля фон Ягвіца-Савура. Сині плями під очима і навислі темні брови, що під ними поблискували очі, надавали колись його красивому випещеному обличчю рис вовчої втоми.
— Хочете сісти, пане «Вітер»? — запитав Карпенко, зводячись і гасячи ліхтар.
Він ступив до Ягвіца. «Впізнає чи ні?», подумав Карпенко. «Хоча, минуло… скільки років?»
Ягвіц стежив за кремезним молодим підполковником, що підходив до нього. Він мовчав. Карпенко повернувся на своє місце.
Ягвіц розумів, що тепер для нього настає час, до якого він себе багато разів готував, щоб позбутися страху перед можливою відплатою. Зараз, коли він був на її порозі, йому треба вирішити: що вони знають, а що лишається і повинно лишитись невідомим майбутньому слідству. Але зробити це майже було неможливо, бо були обставини, що він їх не знав. Була людина, яка вистежила його зустріч з Нікольським у лазні. Були й позачергові іменини в Ганнусі Лучко, що на них прийшов капітан Лосько, який пив з ним на «іменинах», а потім і в аеропорту. І хоча для Ягвіца Станіслав Лосько лишався льотчиком-«франтом» Андрієм Чекановим, для слідства ця помилка не мала жодного значення: в управі був срібний портсигар — «сюрприз», зміст якого і так був зрозумілий.