— 7 липня, тобто вчора, — продовжував Прейс, — мене викликав командир ескадрильї і наказав іти в нічний польот для випробування якихось приладів на машині номер 7 штабної ескадрильї; стрілок сімки сержант Фредерік Пассад ж захворів, Я ж добре знав, що за хвороба у Пассаджа. В барі «Мальва Рейна» він перебиті весь посуд і з-за якоїсь рудої дівки поліз у бійку з хлопцями з морської піхоти. Власник бару сумнівався потім: везти Пассаджа відразу в морг чи, може, армійські медики ще повернуть його клієнта до життя. Але, пробачте, сер, я трохи збочив. Летіти повинні були дуже високо, і командир сімки, цей, високий, з бородавкою на щоці, наказав зодягнути хутро. Йшли без вогнів на висоті 10–11 тисяч над хмарами. Уже в повітрі, виглянувши з свого ковпака, я помітив у машині пасажира — плечистого, зодягнутого в такий же комбінезон, як і ми. Мабуть, хтось з інженерної служби, — подумав я. Зв'язок з землею по радіо не підтримували. Мені з самого початку не подобалася оця нічна прогулянка. Хотів був запитати в штурмана, куди летимо, але в шоломофоні у відповідь пролунала така лайка, на яку здатний лише наш штурман. Перевіривши локаторний приціл, я ще раз, але вже обережно, поглянув на пасажира. Через нього, мабуть, і затівалася вся оця катавасія. Щоб він провалився! І він, дійсно, провалився, сер. Але я забігаю вперед.
— А ви не поспішайте. Не так будете втомлюватись, і мені легше буде, — посміхнувся генерал.
Поранений здивовано і вдячно глянув на генерала. Але відразу ж насупився, вмостився якомога зручніше і знову почав розповідати.
— Лампи світилися лише на приладах, і я не міг розгледіти пасажира, але помітив, що той скинув комбінезон, хоча в машині було не так уже й жарко, і залишився в звичайнісіньких штанях та безрукавці. Потім дістав велику коробку з цигарками, я таких не зустрічав, і чиркнув запальничкою. Отут і побачив я довгий шрам у нього на руці. Він закурив, зодягнув цивільний піджак, легкий плащ, закріпив парашут, перев'язав шнурком комбінезон і пристібнув його до десантного ранця. Висунув з-під лавки чемодан. Дивак! — подумав я. — Чи не збирається він стрибати вночі?! Але в шоломфоні пролунала команда: «Увага!», і мені довелося перенести свою увагу на прямі свої обов'язки. Потім командир загорлав до штурмана: «Півсправи зроблено! Ми майже над ціллю!» Машину дуже кидало. Так буває над горами. За бортом — пітьма. Швидкість помітно зменшилась. Коли я втретє поглянув униз, то помітив, що пасажир, щулячись від холоду, стоїть над нижнім люком. На голові в нього такий же шоломофон, а на обличчі якась маска, схожа на кислородку, лише з дуже великими вигнутими окулярами. Навіщо йому кисень, коли ми вже йшли на нормальній висоті! Начіпляв він на себе багато, варт би було захопити й гамівну сорочку: лише ненормальний міг зважитись стрибати в оцю пітьму, та ще і знаючи, що внизу — гори. А в тому, що літак йшов над горами, я вже не сумнівався.
Люк відкрився. «Божевільний, що ти робиш?» ледве не закричав я. Штурман махнув рукою — і пасажир провалився в люк. І раптом вигук командира: «Ліворуч, зверху… винищувачі! Вогонь!» Довелося натиснути на гашетку. Я вже догадався, де знаходиться бомбардувальник і чиї це винищувачі, але наказ є наказ. І я стріляв, сер. Про те, що сталося потім, сер знає, певно, краще.
Сержант, видно, втомився. Лоб його зблід і вкрився потом. Поранений очікуюче дивився в очі генералу, наче той зараз повинен вирішити його долю.
«Хлопчину, ще не встигли зіпсувати», подумав Степаничев і запитав:
— Що ви робили до вступу на службу в авіацію?
До армії Герберт Прейс працював в радіомайстерні і був чесною людиною. Він і зараз поводить себе чесно, він розповів російському слідчому всю правду про цю нехорошу затію. Але було б добре, коли б про їх розмову все ж не довідалися в штабі 3-го авіаз'єднання. Як-не- як, а вдома у нього лишилися мати й сестра. «Ви мене розумієте, сер».
Степаничев пообіцяв Прейсу, що начальство сержанта не буде знати про його розповідь, побажав радисту видужати і вийшов.
Розділ II
ЗУСТРІЧ
Поїзд мчав, розтинаючи густе повітря жаркого дня. У вагонах безпорадно гули вентилятори. Верхні четвертинки вікон, всупереч залізничним правилам, були відкриті з обох сторін. Завжди ввічливі, але суворі в усьому, що стосувалося порядку у вагонах, провідники намагалися не помічати свавілля пасажирів: вони й самі мліли в застебнутих доверху формених кітелях. Вокзальні термометри показували плюс 34 градуси в тіні. В купе не чутно було звичних непоспішливо-довгих дорожніх розмов, і лише диктор радіовузла в'ялим голосом нагадував, чого не можна робити в дорозі. Погрожуючи якоюсь статтею тарифних правил, він переконував, що проїзд на дахах вагонів заборонений. Але, незважаючи на задуху, здається, ніхто й не збирався лізти на вагон, а якби кому й прийшло в голову це зробити, то навряд чи він почув би грізне застереження диктора.