Погаси ліхтар, сержанте, і звільни двір! — наказав той, що тримав пістолет.
Лоськові не треба було нічого пояснювати. В тому, що лежав на землі, він упізнав одного з співробітників райвідділу — лейтенанта Петра Громова, молодого хлопчину, який недавно прибув з училища. Другий, з пістолетом, був капітан Воронько. Лосько побачив, що його допомога тут не потрібна. Бандит, наскочивши на засідку, зумів утекти. Але куди? Адже минуло не більше трьох хвилин, як Лосько почув перший стогін смертельно пораненого. В сусідньому дворі, невгаваючи, гавкала вівчарка. Вона металася на довгому ланцюгові. За будинком Коломийчука білів високий бетонний паркан станції, а за ним у світлі станційних прожекторів було видно довгий дах пакгаузу. Товплячись, люди відступали до хвіртки. Лосько теж позадкував. Хтось міцно потиснув його за лікоть. Він обернувся і побачив Стефанію Грель. Вона дивилася туди, де лежав Громов. Лосько взяв її за обидві руки і повів геть.
На вулиці біля паркана цікавих стало більше. Серед них Лосько помітив оперуповноваженого Сокуренка в цивільному. Голосно засигналила санітарна машина, а за нею під'їхала інша— з працівниками райвідділу. Люди біля паркана пошепки розмовляли. — Бандерівці. їхня робота, — переконано сказав якийсь чоловік.
— Чепуха! — голосно заперечив йому Лосько. — Вам так і сняться бандерівці! Це карних злочинців справа. Не бачили, чи що, як бритвою по горлі різонули?
Грель здивовано глянула на Лоська, а чоловік в плащі палко заперечив:
— Ви помиляєтесь. Це не рук карних злочинців справа. Методи їхні, згоден, але до чого не вдаються наші вороги!
Міліціонери наполегливо вмовляли людей розійтися.
Грель, здавалося, вже трохи заспокоїлась.
— Який жах! Як ви можете зараз отак спокійно сперечатися? Мені страшно!
— Нічого, дівчино, не хвилюйтеся! — підбадьорив її чоловік із натовпу, — їх найдуть.
— Шукай вітра в полі! — посміхнувся Лосько. — А цей теж роззява: горло підставив!
Відтиснуті міліціонерами, вони втрьох — Лосько, Грель і чоловік, що заперечував, перейшли на протилежний бік вулиці і повільно попрямували тротуаром.
— Це ви даремно, — все ще заперечував капітанові чоловік. — Бандитів обов'язково спіймають. Ви, можливо, не стикалися з цими місцевими «бойовиками» з ОУН, а я їх, слава богу, добре знаю!
— А чого мені з ними стикатися? — потиснув плечима Лосько. — Я в міліції ніколи не служив.
— Ви якось дивно дивитесь на пильність. Я в 1947 році демобілізувався як поранений з військ МВС. Руку мені прострелили, висохла, сухожилля пошкоджені.—Лише зараз помітив Лосько, що права рука його співбесідника лежала в кишені застебнутого на всі ґудзики білого плаща.
— Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, — продовжував той. — А все ще тягне на оперативну роботу.
Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:
— …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…
Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.
— Куди це ми зайшли? — запитав кореспондент.
— А вам куди?
— В готель.
— Готель з протилежного боку. — Лосько знову поглянув на Грель. їх погляди зустрілися. Грель дивилася на нього холодно, майже вороже,
— Чого це ви так на мене дивитесь?
— Так. Сподобались.
Вона навіть не вважала за потрібне приховати свого презирства.
— Ну, до побачення, товариші, не буду вам заважати, — кивнув кореспондент.
Лосько помітив краплини поту на обличчі супутника.
— Підемо назад разом, — запропонував капітан, — мені якраз по дорозі із вами.
— Та я спершу не в готель. Мені тут, поруч. До знайомих ще треба, — і кореспондент, прощаючись, вдруге кивнув головою.