Ягвіц зрозумів, що парашут зачепився за якийсь виступ або сучок дерева, що нахилився над кручею, але не повиснув, а роздерся і ковзнув донизу. Ще через мить він побачив дно ущелини, що мчало йому назустріч.
Високі густі кущі, пружинячи гіллям, прийняли на себе тіло Ягвіца, але пін все ж сильно забився. Він обмацав ребра і плечі: кістки, здається, цілі. Терпкий біль у правому боці здавався дрібницею порівняно з тим, що загрожувало йому.
Обдираючи до крові руки, він згорнув у великий вузол неслухняний шовк парашута і, наскільки дозволяв бачити прилад, обдивився навколо. Штурман не підвів; викинув його точно на нерівне дно порівняно широкої в цьому місці Воронячої ущелини. Старе кам'яне річище маленької річечки, що примхливо змінювала свій напрям, поросло колючими кущами. Ліворуч і праворуч підіймалося ребристе каміння гір з посиленими списами сосен. Як вони не розпороли йому живіт! Попереду й посаду гори наче змикалися, утворюючи з ущелини замкнену широку улоговину.
Він зняв окуляри і осліпнув від темряви. Лише задерши голову, побачиш Ягвіц над собою далеке мерехтіння зірок. Незабаром почне розвиднятися. Треба поспішати. Знову надів окуляри. З парашутом в руках і десантним ранцем за плечима він почав продиратися крізь кущі до води, що десь вирувала.
Так, це було те місце, куди він не раз приходив з мисливською рушницею пам'ятного літа 1938 року, коли гостював на віллі у діда. Але тоді ще не було цих колючих кущів. І річка протікала тут близько північного боку ущелини. Добре, що за цей час тут розрослися лише кущі. За стільки років тут можна побудувати ціле селище. Ущелина була безлюдною. Про це він знав ще там, вдома. Вдома! Ягвіц посміхнувся. Коли він переглядав у генерала підшивки радянських районних газет цієї області, то знайшов коротку кореспонденцію про те, що мисливці Стопачівського району нещодавно в глухій Воронячій ущелині засікли вовчу зграю. Вороняча ущелина лишилась глухим закутком. До кордону 60 кілометрів. 15 кілометрів через гори до найближчого населеного пункту — залізничної станції Клуш. Якщо навіть літак буде помічено, навряд чи кому збреде в голову, що людина може стрибнути в отаку ущелину. В поле, в ліс — куди завгодно, але не в ущелину, де й вдень можна звернути собі карк. І все ж треба квапитись.
Він вийшов до річки. Йому було по дорозі з гірським потоком, що навально злітав понад валунами.
З годину Ягвіц йшов по течії. Потім по круглих слизьких валунах, ризикуючи впасти в річку, переправився на протилежний берег і почав підійматися вгору. На це потратив ще з півгодини.
На сході пітьма поблідла, і на фоні сірого небосхилу темними силуетами проступили верхів'я гір. В ущелині було сиро і темно. Він ледве не вдарився об високий залізний хрест і двох зварених поперечних труб. Хрест здіймався над високим кущем.
Могила. Звідси на виступи скелі повинна вести стежка. Він насилу відшукав її. Кроків двісті вгору, і Ягвіц вийшов на невеликий майданчик. Біля високої ялини, наче видавлений з землі, лежав великий, порослий мохом камінь — уламок скелі, що давно зірвався зверху. Ягвіц кинув під ялину парашут, ранець і обійшов навколо каменя. Потім він присів навпочіпки, уважно оглянув його нижню частину. Внизу в кількох місцях мох, звісившись з каменя, міцно сплітався з травою. Брилу давно не зрушували з місця. Отже, «Глухонімий» ще сюди не приходив. А вже минуло дві доби і одна ніч з тих пір, як він перейшов кордон. Часу в нього було більше, ніж досить, щоб добратися до явочної квартири, а потім — сюди. В роздумі Ягвіц присів на камінь, Найскоріше, трапилося те, що він допускав, — «Глухонімого» впіймали або забили. Чимось іншим важко пояснити його запізнення. Якщо так, то чн вдалося радянській розвідці дізнатися про цей схрон? Для цього треба вислідити і примусити говорити лісника Ярему, а він не з тих, що говорять. А може, «Глухонімий» просто поранений і відлежуються у лісника?
Відвівши запобіжник, Ягвіц переклав пістолет в бічну кишеню. В ущелині вже було зовсім світло. Йти зараз через гори до станції було б божевіллям — вдень можна зіткнутися з людьми, а в цих глухих місцях кожна нова людина западає в око. Найдоцільніше діждатися темряви тут. Він ще раз оглянув камінь. Здавалося, що і вп'ятьох його не зрушити з місця. Але Ягвіц впевнено наліг на невеликий виступ і камінь осів. Тоді він збоку щосили вперся у виступ руками і наліг плечем. Плавно й повільно, наче на шарнірах, камінь став повертатися, відходити набік. Руками і великим лезом ножа Ягвіц розрив землю, що чорніла під каменем, намацав невелике кільце і щосили рвонув на себе. Відкрилася ляда. З зяючого під ногами квадрату в обличчя війнуло цвіллю. Слизькими крутими сходинами він спустився донизу. Схрон нагадував забутий невеликий винний підвал. Цвіль і сирість були скрізь: на необтесаному камінні, що ними було викладено стіни, на підлозі, вимощеній крупною галькою. Повітря було затхле. Трохи провітривши сховище, Ягвіц переніс в нього парашут, ранець, кілька оберемків сухого гілля і тогорічного листу. Уважно й обережно він оглянув з майданчика, що підіймався над місцевістю, околицю: хотів ще раз переконатись, що в ущелині спокійно. Потім спустився в схрон, закрив ляду. Над нижньою сходиною з стінки стирчала коротка товста ручка. Він повернув її і почув скрип— камінь ставав на старе місце.