З медичного відділу Управління прикотив підполковник Шапіро. Хоча б уже посидів спокійно! Так ні ж: дзвонить, — на якій підставі виписався з лазарету майор Рогов? Наче він, Кулемін, повинен був сам ставити Рогову градусник! Але з підполковником медслужби Шапіро можна було не церемонитись: Борьку Шапіро знав з 1929 року по Середній Азії, коли той був молодшим лікарем загону, а він — Яків Кулемін —? помічником командира шабельного ескадрону. Три роки вони жили в одній халупі.
Прикривши трубку долонею, Кулемін тихо вилаяв Шапіро. І той прийшов сам. Вони покричали один на одного, заспокоїлись, і тоді Кулемін «вилив» перед товаришем душу.
Підполковник, здавалося, слухав старого товариша неуважно: він змалював чортиками листок паперу на столі Кулеміна і жодного разу, хоча б в співчуття, не обізвався на слова друга.
«Ех, Борька, Борька, бумажною ти людиною став!» гірко подумав Кулемін.
Але Шапіро раптом посміхнувся:
— Поклич-но, Яшо, сюди кого-небудь із зв'язківців. Меткого хлопця.
— Навіщо?
— Давай, давай. Перевіримо — чи не даремно ти медицину нашу гудиш.
Прийшов старшина-надстроковйк. Вони сіли з Шапіро на диван і щось довго шепотіли, не заважаючи Кулеміну займатися своїми справами. Коли старшина пішов, Шапіро попросив Кулеміна години за дві доставити глухонімого в лазарет на медогляд.
— І ось що, гусаре, підкрути-но свої вуса і не вішай носа! — підморгнув він і вийшов.
Коли Кулемін прибув до лазарету, то побачив досить дивну картину: всі три лікарі загону й Шапіро — четвертий, крутили перед собою голісінького Бійчука. Кулемін нічого не розумів, однак промовчав, сів збоку. Він погано розумівся на медицині, але вважав, що коли в людини не гаразд з мовним апаратом і барабанною перетинкою, то виміряти їй грудну клітку, тиск крові і силу легенів ні до чого.
Кабінет начальника медчастини, де відбувався, огляд, був заставлений різноманітними медичними апаратами. Призаначения багатьох із них було Кулеміну незрозумілим. Ось, наприклад, оця штуковина, схожа на реостат. До неї підключені на довгих проводах два металевих олівці. Навіщо це? За апаратом у білому халаті, наче справжнісінький лікар, сидить старшина- зв'язківець. Кулемін крякнув.
Випробувавши на глухонімому всю свою техніку, Шапіро підвів Бійчука до старшини, що сидів за реостатом. Щось написавши великими літерами, підполковник подав папір Бійчукові. Потім показав на реостат і металеві олівці. Здається, глухонімий зрозумів, чого від нього хочуть. Не розумів нічогісінько лише Кулемін, який стежив за маніпуляціями Шапіро. Тоді лікар пояснив, що це новий апарат для вивчення нервової системи, Хворому треба взяти в обидві руки металеві олівці і випустити їх, лиш почує легкий удар струму. От і все. І раптом Кулемін пригадав. Ще до війни на приморському бульварі в одному з невеликих містечок він бачив приблизно такий же апарат.
Біля входу в міський сад стояли медичні ваги, і маленький дідок, схожий на провінціального аптекаря, запрошував громадян «уточнити свою вагу», виміряти силу і витримку. Два ручних силоміри переходили з рук в руки. А ось витримку випробовували за допомогою точнісінько такого ж реостату з підключеними до нього металевими олівцями. Любителі брали їх в руки, стискали в кулаках, широко розставляли ноги і чекали, доки дідок включить струм. Спершу струм був майже непомітний. Володар електроду посміювався, пропонуючи, доки не пізно, кинути електроди. Але ніхто не кидав, і старик збільшував напругу. Тут починалося найсмішніше: люди напружувались, витягували донизу дрижачі руки, потім їх починало вивертати, і клієнти, врешті, молили пощади: кинути олівці вони вже не могли. А навколо сміялися цікаві.
Але навіщо Шапіро затіяв це? Кулемін чекав, що буде далі
Глухонімий взяв олівець. Старшина включив струм. В цей час поруч на столі задзвонив телефон. Бійчук здригнувся від легкого вдару і випустив олівці. Але Шапіро знову повторив процедуру. Старшина включив реостат, і знову задзвонив телефон — і знову Бійчук випустив електроди. Так повторювалося кілька разів.
— Товаришу полковник, — звернувся Шапіро до Кулеміна, — накажіть, щоб припинили дзвонити. Ми працюємо. Повторіть ще раз, товаришу лікар, — кивнув Шапіро до старшини і простягнув Бійчукові олівці. Той взяв.
Кулемін помітив на обличчі глухонімого тривогу: той силкувався зрозуміти, що тут відбувається, але хотів все це приховати безглуздою посмішкою. Лише на скронях надулися сині вени. Він стискав в руках олівці, слідкував за пальцями старшини, що пересували важіль реостата. Струм включений. Глухонімий це відчуває, В ту ж мить на столі дзвонить телефон. «Замикання», думає Кулемін, Шапіро зло коситься на телефон.