Ігор гостро відчув цю вечірню сільську благодать, в якій все було в напівтонах; і колір, і звук.
Він розстебнув всі ґудзики сорочки і провів холодною долонею по гарячих мускулистих грудях. Десь стали перегукуватись пташки. Ігор прислухався, наче намагався спіймати зміст їхньої розмови. Він міг впізнавати птахів по голосах, тому що часто слухав їх протягом місяців, коли перебував у лісових засідках. Але зараз цей перегук, що пролунав в синюватих сутінків бору, здивував Карпенка якимось своїм особливим змістом. Ігор відчував природу і на її мальовничість відгукувався гаряче, всією істотою. В хвилини, коли міг відчувати її подих, слухати її мову, в пам'яті завжди виринали картини осіннього лісу, непогожі дні, проведені в засідці посеред дерев, що скрипіли й розгойдувалися під вітром, і смерть друга Володі Любимова, Він умер від малярії, не дозволивши рятувати його, щоб не виявити перед ворогом засідки.
Карпенко, не поспішаючи, підходив до скверу, де хрипів невидимий серед дерев репродуктор.
Стояла легка тиша. Міська людина, Карпенко з трудом звикався з нею: часом вона здавалася йому тишею перед грозою. Можливо — тому, що на душі було неспокійно. Не хотілося навіть курити. Прослухавши останні вісті, він пригадав, що завтра в бабусі день народження, і пішов на пошту. Там також було тихо. Молодий телеграфіст читав книжку з зображенням людини, що стріляла, на обкладинці. Назви її Карпенко не встиг прочитати, але по формату і по оформленню побачив, що вона з серії «Бібліотеки воєнних пригод». Посміхнувся, «От читає хлопець про шпигунів та диверсантів і, мабуть, дивується, — звідкіля, мовляв, в наші дні!.. А розкажи йому, що відбувається в його Стопачах, — не повірить». Ігор взяв бланк, написав текст. «В Каневі буде вранці», пообіцяв телеграфіст. Швидко дав здачу і знову вхнюпився в книжку.
Коли Карпенко повернувся до себе в номер, було вже біля дванадцяти. Ліжко Лоська стояло незаймане.
Лампочка ледь світилася під стелею, Жовте, слабке світло навівало нудьгу. Читати темно. Ігор підійшов до старенького дзеркала, в яке, протягом його довгого віку, дивилася не одна тисяча людей. Наблизивши до каламутного скла обличчя, глянув на себе, як на незнайомого: давно не бачив свого відображення. Крупна голова з каштановим, що ледь кучерявилось, волоссям; широкий прямий ніс над жорсткувато опущеними куточками губів і круте підборіддя. Обличчя як обличчя — вилицювате, міцно обтягнене смаглявою шкірою, Під широким, з легкими залисинами лобом — великі сірі очі, з ледь помітними коричнюватими краплинками навколо спокійних, уважних зіниць. Над ними — густі темні брови, що круто підіймалися до скронь. На правій — неслухняна жорстка щіточка, Він послинив пальці і спробував її пригладити, але нічого не вийшло. Ще раз критично оглянувши своє відображення, Ігор провів долонею по щоках: завтра треба поголитись. Відійшов од люстра, закурив. Робити було нічого. Треба лягати спати.
Розділ XIV У ВАЖКИХ — ПОШУКАХ
Вранці біля райвідділу Ігор побачив «Побєду» Степаничева. «Не інакше, як від'їжджати зібрався». Справді, в кабінеті райуновноваженого генерал з трудом запихав у свій розбухлий портфель, що його колеги по службі прозвали «Ноєвим ковчегом», невеликий дорожний несесер. Тільки коли вдалося защепнути замочки, Юрій Кирилович з полегкістю зітхнув і потиснув Карпенкові руку,
— Ну, от я і зібрався. Мене викликав Москва. Поки що залишишся ти. Ти чого вовком дивишся? Не спав чи що? Чи з товаришем хильнув на радощах?
— Ні, Юрію Кириловичу. Просто не спалося.
— Це буває.— Степаничев потер обличчя долонями, і Карпенко зрозумів, що генерал теж погано спав.
— Повернемося до нашої вчорашньої розмови. — Генерал затарабанив пальцями по портфелі.— По-перше, про диверсію на 107-му кілометрі. Після висновку вашого приятеля Замбахідзе думка, що метою диверсії було висадження мосту, недоречна, Хто став би жертвувати людьми, йти на риск, знаючи, що такий міст можна полагодити за кілька годин? Коломийчук не знати цього не міг. Комусь, звичайно, вигідно, щоб ми сприйняли цю диверсію всерйоз. Але ми цього не станемо робити, а зупинимося на тому, що спроба висадити міст — інсценізація з метою відвернути нашу увагу від головного, спрямувати її по невірному шляху. Готуються до такої інсценізації майже завжди набагато ретельніше, ніж до справжньої диверсії. Адже тут завдання якнайдовше водити ворога за носа. Значить, неодмінна умова такої інсценізації — найсуворіша конспіративна підготовка. Розумієш?