— Ти зробив би дуже корисну справу, коли б помовчав. — Карпенко вже гортав аркуші, підшиті в папці.
— Добре. Читай сам. Я вже все напам'ять знаю.
Ігор зупинився поглядом на одній сторінці, списаній крупним твердим почерком. Вона свідчила, що в один з відділів обласного управління надійшла заява якогось Шпака про те, що сьогодні в дві години дня він зустрів колишнього генерал-хорунжого української повстанської армії «Вітра».
— Що? — підморгнув Лосько, помітивши розгублене обличчя Карпенка. — Твій старий знайомий.
— Ну, знаєш! — розвів Ігор руками.
Лосько підійшов до столу, на якому лежала карта області, взяв з цигаркової коробки прапорець-фішку, надписав чорнилом «Вітер» і ввіткнув його в крапку на карті, під якою було написано: «Вишгород».
Карпенко, що мовчки спостерігав за квапливими рухами рук капітана, запитав:
— Слухай, Стасю, чи не робимо ми зараз помилку? — Він кивнув головою на коробочку з чистими фішками.
Лосько, не відриваючи руки від карти, різко повернув голову:
— Що ти маєш на увазі?
— Поспішність, з якою ти ухопився за ці нові дані. Чи варто їх наносити на карту саме цієї операції? А що, коли цей Шпак намагається нас збити з вірного шляху, вигадавши зустріч. Адже ми про нього майже нічого не знаємо. Хто він? Його розрахунок може бути дуже простий: хай, мовляв, пошукають «Вітра»! Хай спробують перевірити, так це чи не так! Це по-перше. А по-друге, якщо Шпак сказав правду, го це ще не значить, що «Вітер» не міг появитися у Вишгороді з зовсім іншим завданням.
— Що ж, можна погодитись, — Лосько подивився на карту, з видимим жалем зняв фішку з написом «Вітер» і почав її згинати короткими, сильними пальцями.
— Бачиш, — лагідно почав Карпенко, підходячи до капітана, — я не хочу, щоб ти згоджувався, залишаючись при своїй думці.— Він узяв з рук Лоська зім'ятий прапорець-фішку, виправив її і кинув на карту.
— Добре. А чи маємо ми право зовсім відмовитись від думки, що «Вітер» не має ніякого відношення до того, чим ми зараз займаємось? Чи не буде це помилкою? — запитав Станіслав.
— Я ж не наполягаю. Я раджуся. Що ж ти пропонуєш? — звів брови Карпенко.
— «Вітер» у нас по картотеці проходить…
— Все, що є в картотеці, занесено туди з моїх даних. «Вітра» я останній раз виявив у 1945 році, коли банди почали пробиватися від нас в Чехословаччину. Я його бачив так же близько, як зараз тебе. Але й того разу він утік. Через місяць канадська радіостанція на замовлення братства українців-католиків, що входить до відомого комітету українців Канади, в одній з своїх недільних передач транслювала молебень по генералові «Вітрові» начебто забитому більшовиками.
— Так ти вважаєш, що він мертвий?
— Я, Стасю, зараз нічого не вважаю, доки не поговорю в цим Шпаком, що виник невідомо звідки.
— Як хочеш. — Лосько знизав плечима і вийшов.
На другий день подзвонив оперативний черговий по Управлінню і доповів, що прийшов маляр рембудконтори Любомир Шпак. Ігор попросив чергового направити Шпака до нього.
До кабінету зайшов чорноволосий, середніх років чоловік. Обвітрене червонясте лице, як і брезентова куртка було забризкане білилами. Карпенко помітив, що від дверей до столу Шпак йшов твердою, впевненою ходою. Підполковник звівся з-за столу і подивився на маляра. Й тіні збентеження або ознак хвилювання, що властиві іноді тим, які приходять сюди вперше з якоюсь тривогою, він не помітив в обличчі Шпака. Той мовчки став перед столом, поклав свої грубі, червоні, великі руки на спинку стільця. Замість звичайного «добридень» він хитнув головою і, не зводячи очей з обличчя Карпенка, сказав:
— Я прийшов по викликові.
— Це я вас викликав, — відповів Карпенко. — Я б хотів, щоб ви повторили вашу вчорашню розповідь.
Маляр недовірливо подивився на свого молодого співбесідника в сірому спортивному костюмі і насупився. Мабуть, його щось стримувало, але потім широким рухом руки він підхопив стілець, сів на нього і, зітхнувши, сказав:
— Добре.
Сів і Карпенко.
— День тому її зустрів біля ресторану «Закарпаття», де ми працюємо, колишнього члена Центрального проводу ОУН, генерал-хорунжого «Вітра». Він сів з дівчиною в таксі й поїхав. Таксі номер 43–12.
— А ви, товаришу, впевнені. Ви не обізвалися?
— Я так же впевнений в цьому, як і в тому, що моє справжнє прізвище не Шпак, і що я вам, на жаль, не товариш.
— Давайте відверто домовимося, якщо ви вже самі вирішили, що ми з вами не товариші, називайте мене громадянином. Моє звання — підполковник.
— Добре, — згодився той, ховаючи під стіл свої потріскані руки. — Тільки, громадянине підполковнику, краще вам покликати когось. Самі ви всього не запишете. Я буду говорити багато.