Вони посиділи ще з п'ятнадцять хвилин. Карпенко уточнив деталі зустрічі маляра з «Вітром», Він не кинувся переслідувати колишнього генерал-хорунжого і це почасти непогано: той міг виявити, що за ним стежать, і зникнути.
Але не було впевненості, що «Вітер» зупиниться у Вишгороді ще хоча б на годину після того, як його помітив маляр. І все ж Ігор та Когут домовилися, що повинен робити маляр, коли знову зустріне свого давнього недруга.
Повідомлення маляра просто-таки приголомшило врівноваженого Карпенка. А може він все ж обізнався?
В роздумі над повідомленням Когута Карпенко ще довго сидів у кабінеті. І раптом зрозумів зовсім ясно, що він і Лосько тупцялися навколо простої до наївного думки і не вхопилися за неї: чому «Начальник» і «Вітер» не могли бути однією і тією ж особою? Це ж нічим не виключається! Все перевірити дуже легко: треба негайно викликати волейболіста Миколу Петрова!
За хвилину в Клушський будинок відпочинку пішла телеграма.
Петров приїхав ранковим поїздом. Він сидів на тому ж стільці, що на ньому вчора сидів Когут.
— Товаришу Петров, я покладаю великі надії на вашу зорову пам'ять. Пошукайте серед цих карточок фото людини, яка ночувала з вами в «Лісовій спальні» будинку відпочинку, — простягнув Карпенко чорний пакет.
— Павла Леонтійовича?
— Так, так. Саме його.
Хвилин за десять молоді зіркі очі Петрова зупинилися на випещеному обличчі «Вітра», що дивилося на нього з великої чіткої фотокарточки.
— Ось він, — тихо сказав Микола, витираю^
чи долонею краплини поту з чола. — Тільки ось ця форма… ця «гетьманка» з тризубом…
— Пам'ять у вас дійсно гарна. Дякую, Колю! Ви ховали його від чергового лікаря, а виходить, що сховали від нас. — Карпенко вкинув фото до конверта. Помітивши насуплене обличчя Петрова, Ігор посміхнувся. — Добре, добре, не засмучуйтесь. Зараз викличемо машину і відвеземо вас в будинок відпочинку. Адже ми з вами порушили курортний режим…
В той же день Карпенко зустрівся ще з двома людьми.
Учителька Олена Онисимівна, подивившись на фото «Вітра», впізнала в ньому запопадливого мужчину, який допоміг їй донести на вокзал важку корзину, а її сина почастував шоколадом.
Другою людиною був рудуватий лісоруб, любитель самокруток. Наткнувшись на фото «Вітра», він охнув:
— Так це ж той жартівник, що дав мені шматок газети! Так от хто він…
Коли всі пішли, Ігор схопився і став весело потирати руки.
— Будемо виправляти взаємне недоумство, Стасю! — Він швидко підійшов до столу з картою на ньому, взяв прапорець-фішку з виведеним на ньому рукою Лоська написом «Начальник» і, поставивши знак рівняння, додав: «Вітер». Після цього урочисто, як прапор на висоті, взятий штурмом, ввіткнув шпильку з фішкою в крапку, під якою було написано: «Вишгород».
Розділ XVI КАПІТАН НІКОЛЬСЬКИЙ
В останніх числах червня 1941 року фашистські танкові з'єднання прорвали оборону радянських військ і рушили на Вишнеполь — крупний залізничний вузол. В місті почалася евакуація. Начальник міського відділу НКВС з другим секретарем міськкому формували партизанську групу. Справ було по горло, а часу лишалося в обріз: танки ворога сунули на місто. Під рукою не було людей — все відбулося якось несподівано, багато хто розгубився. В цей час помічник начальника міськвідділу НКВС лейтенант державної безпеки Нікольський займався далеко не службовими справами: він вантажив на автобазівську полуторку своє майно. Дружина була на курорті, тому він сам взявся рятувати господарство. На службу Нікольський прийшов, коли полуторка з речами і з грізним напученням шоферові була відправлена на схід. В міському відділі Нікольський сказав, що був у селі Підберезці, потрапив там під бомбардування і ледве вибрався живцем. Начальникові ніколи було перевіряти, правду він говорить чи ні. Він відразу ж йому наказав взяти п'ять бійців для супроводу машин з архівами міського відділу до обласного центра. В разі зустрічі з німецькими десантними групами машину негайно спалити — в кузові вантажної машини мішки з документами були перекладені бідонами з бензином. Крім того начальник передав Нікольському абсолютно секретний пакет. «Тут найсвіжіші дані про пожвавлення націоналістичного підпілля в місті і районі,— сказав він Нікольському. — Вручити особисто майорові Іванову. В крайньому разі — знищити: з'їсти, проковтнути, що хочеш, але щоб цей документ ні в якому разі не потрапив ворогові. Ну, давай, швидше!»
Кілометрів за п'ятнадцять від міста, біля гайка за зворотом шосе, машину Нікольського обстріляли. Кулі пробили два скати. Довелося зупинитись. З жахом Нікольський помітив сірі мундири, що майнули в кущах. Бійці з кузова вели вогонь по десантниках. В цей час з-за звороту вискочила «емка» і вантажна машина в червоноармійцями. З кабіни вантажної машини по кущах вдарив кулемет. Фашистів було небагато, і допомога, що підіспіла дуже вчасно, відігнала їх,