— Х-ху, чортяка, налякав як! Звідки ти взявся, як нечиста сила? — і Нікольський розстебнув комірець.
— А я на задній сходині вагона сидів, — відповів спокійно Іванцов. — Сидів і думав, навіщо це ви вагон цигарками пригощаєте.
— Що-о-о?! — позадкував Нікольський, похололими пальцями намацуючи кобуру. — Ти… ти… що? Здурів?!
— Не шуміть, Нікольський, — пролунав позаду голос. Капітан різко повернувся і скоріше вгадав, ніж побачив у тіні вагона Карпенка.
Нікольський скрикнув і шарпнувся набік, Іванцова, що намагався заступити йому дорогу, він збив сильним ударом. Він біг, стрибаючи через рейки і шпали, шарахаючись від людей, що потрапляли йому назустріч. Про пістолет Нікольський забув. Під самими буферами проскочив перед групою вагонів, що котились по колії і закрили його від переслідувачів. Куди? Тут майстерні і кам'яний паркан. Треба праворуч. Він метнувся праворуч, але спіткнувся і впав на рейки. Його приголомшив гуркіт паровоза, що мчав прямо на нього. Останнє, що встиг побачити Нікольський, — це блискучі, і, як йому здалося, навислі прямо над ним ведучі колеса паровоза. Крикнути він не встиг…
* * *— Що Нікольський? — запитав Лосько, побачивши Карпенка.
Ігор лише махнув рукою.
— Швидка допомога відмовилась прийняти. Він уже в морзі.
— Так? Що заварив, те и поїв.
— Москва запитувала що-небудь? — Карпенко налив склянку води, випив і втомлено сів на диван, випроставши ноги.
— Є шифровка від генерала. — Лосько подав йому радіограму. Він відразу ж помітив, що обличчя Карпенка стає все похмурішим — в міру того, як він вчитувався в депешу.
А текст був такий: «Вашу інформацію одержав. Передбачення, що дії «Начальника» зараз локалізуються в районі Винагорода, підтверджу- ються додатковими даними. Звертаю увагу на неприпустиму повільність пошуку. Час не чекає. Коли потрапите на слід «Начальника", ні в якому разі його не брати. Дуже важливо перевірити, до кого він може заглянути, залишаючи нашу країну. Доповідайте двічі на добу. Степаничев».
* * *Минуло майже дві години, але вибуху не було. «Дізнався, мерзотник, про зміну маршруту», подумав Ягвіц про Нікольського і зайшов до кімнати. Двері на балкон залишилися відчинені. Не вмикаючи світла, він став роздягатись. На мить його рука з сорочкою, напівстягненою з спини, завмерла. «А може мені пора втікати? Зроблено все можливе й неможливе. Пани парламентарії сплять останню ніч на цій невеселій планеті. Завтра в 14 годин літак підніме їх в повітря… А якщо цей франт Чеканов раптом забуде десь портсигар або захворіє і не полетить? Після вчорашньої пиятики його просто можуть не допустити до польоту… Якщо трапиться щось подібне, йому, Ягвіцеві, доведеться щось робити на місці. Він повинен виграти цього разу!» Рвонувши сорочку з голови, Ягвіц нахилився, розшнуровуючи черевик.
Вранці, перед тим, як іти на роботу, до нього постукала Ганнуся.
— Павло Леонтійовичу, приходьте в аеропорт на 12 годину. О пів на першу зустрінемо Сашка в ресторані. Добре?
— Що ж, план хороший, — згодився Ягвіц, — Тільки не знаю, чи встигну я закінчити звіт тресту. Ще сторінок п'ять дописати лишилося.
Ганнуся пішла. Ягвіц був задоволений цією пропозицією: він спробує побачити Чеканова.
В 12 годин він уже був в аеропорту. Ганнуся зустріла ного запитанням:
— Дописали?
— Так, і навіть відправив.
О пів на першу вони зустріли Сашка, пообідали в ресторані. Біля двох годин почав збиратися народ.
— Проводжати іноземців підемо? — запитав Сашко.
— Можна, — без особливого ентузіазму погодився Ягвіц.
За спиною Сашка і Ганнусі він протиснувся до льотного поля, де товпилися пілоти і персонал льотного парку. Ягвіц шукав поглядом Андрія, але його не було. Він запитав про нього Сашка, але Лучко щойно прилетів і не бачив приятеля. В цей час через службовий хід на бетоноване поле почали виходити пасажири, Ягвіц крутив головою на всі боки і раптом почув за спиною знайомий голос. Повернувшись, він щиро посміхнувся, побачивши Чеканова.
— Здоров, друже, й прощай. Поспішаю. Пасажири вже на полі. В Москві обов'язково заходь. Ти записав мою адресу? — випалив Андрій.
— Записав, записав, Андрійку, — трусив Ягвіц руку Чеканову.
— Будь здоров, Сашко! — вдарив Андрій Сашка по плечу і вклонився Ганнусі,— Ти, Ганнусю, швидше брата одружуй. Щасливо тобі лишатись!
Мимо них, пройшов високий неповороткий майор — командир корабля,
— Чеканов, — кинув він на ходу, — кінчай прощатись.
— Ну, хлопці, до побачення, — ще раз потиснув всім руки Андрій. — Закуримо, Павло Леонтійовичу, з твого колишнього, — підморгнув він Ягвіцові, дістаючи з кишені важкий срібний портсигар.